
Я — останній український морпіх, який виходив із заводу «Азовсталь».
Як командир, я йшов замикаючим за своїми побратимами.
Той, хто був у Маріуполі у 2022-му, бачив пекло на власні очі.
Там пахло смертю, бетоном і кров’ю.

Ми трималися не тому, що не було страху, — а тому, що не мали права впасти.
Ми вийшли в полон за наказом вищого військового керівництва.
Що я тоді відчував?
Шкоду — що не змогли захистити Маріуполь від ворога.
Провину, яка не має терміну давності, перед матерями й дітьми побратимів, які загинули зі зброєю в руках, і перед тими, чиї тіла досі лежать під руїнами міста.
Страх командира — вести людей у полон, у невідомість, коли «чотири місяці» звучали як вічність, яка може не закінчитися…
Я пам’ятаю очі побратимів у той момент, коли ми виходили.
У них не було питань.
Лише тиша, важча за будь-які слова.
Найжахливіше — що ці страхи стали реальністю.
Мої побратими в полоні вже 4 роки — у справжньому пеклі… Уже 4 роки.
Маріуполь і «Азовсталь» навчили мене головного:
найстрашніше — не смерть.
Найстрашніше — бути покинутим.
Ніхто не має права забути тих, хто стояв за Маріуполь і Україну ціною власного життя і свободи.
Волю гарнізону Маріуполя!
20 травня 2026 року,
Герой України,
Сергій Волинський