Я — останній український морпіх, який виходив із заводу «Азовсталь».

Як командир, я йшов замикаючим за своїми побратимами.

Той, хто був у Маріуполі у 2022-му, бачив пекло на власні очі.

Там пахло смертю, бетоном і кров’ю.

Ми трималися не тому, що не було страху, — а тому, що не мали права впасти.

Ми вийшли в полон за наказом вищого військового керівництва.

Що я тоді відчував?

Шкоду — що не змогли захистити Маріуполь від ворога.

Провину, яка не має терміну давності, перед матерями й дітьми побратимів, які загинули зі зброєю в руках, і перед тими, чиї тіла досі лежать під руїнами міста.

Страх командира — вести людей у полон, у невідомість, коли «чотири місяці» звучали як вічність, яка може не закінчитися…

Я пам’ятаю очі побратимів у той момент, коли ми виходили.

У них не було питань.

Лише тиша, важча за будь-які слова.

Найжахливіше — що ці страхи стали реальністю.

Мої побратими в полоні вже 4 роки — у справжньому пеклі… Уже 4 роки.

Маріуполь і «Азовсталь» навчили мене головного:

найстрашніше — не смерть.

Найстрашніше — бути покинутим.

Ніхто не має права забути тих, хто стояв за Маріуполь і Україну ціною власного життя і свободи.

Волю гарнізону Маріуполя!

20 травня 2026 року,

Герой України,

Сергій Волинський