«Наслідки війни мають бути такі, щоб українці були зведені до мінімуму в Польщі».
— Юзеф Пілсудський
17 липня 1919 року завершилась Польсько-українська війна — один із тих моментів, коли шанси на незалежну Україну в Галичині ще трималися на надії, багнеті та крові. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) проголосила свою незалежність у листопаді 1918 року на уламках імперії Габсбургів, маючи на меті одну справедливу мету — державність для українців на їхній землі. Але ця мрія була розчавлена не більшовиками, не анархістами й не якоюсь міфічною «історичною справедливістю». Її знищила інша колоніальна держава — Польща.
Польща прийшла в Галичину не як сусід і не як визволитель. Вона прийшла як окупант. І робила це з притаманною їй зверхністю та жорстокістю. Військова інтервенція в Східну Галичину — ще за підтримки Антанти — стала початком брутального придушення українських національних прагнень. Українське військо, попри героїзм, змушене було відступити. А вже восени 1919 року поляки закрили українські школи, заборонили пресу, заарештували інтелігенцію і церкву, розгорнули масштабну систему репресій. Це була колонізація у всьому її класичному вигляді — з батогом, асиміляцією та таборами.
У 1923 році Рада Амбасадорів визнала за Польщею право на Галичину. Але визнання — це ще не легітимність. Бо ніколи українці не змирились із втратою своєї землі. І не змиряться. Бо не було ані плебісциту, ані вибору, ані компромісу — лише штик, терор і пацифікація. Колоніальна політика Варшави між 1920-ми і 1930-ми роками мала одну мету: стерти з лиця землі українську ідентичність. Закривали школи, садили священників, знищували читальні й кооперативи, топтали мову. Українці були для них “русинами”, “хлопами”, “провінційним баластом”. І ця погорда виявила себе у всьому — від урядової політики до вуличного насилля.
Особливої жорстокості зазнала Західна Україна під час так званої «пацифікації» 1930 року. Польські жандарми та військові каральні загони без суду й слідства палили села, били селян, ламали кістки, грабували, ґвалтували. Це був акт офіційного державного терору. За словами Юзефа Пілсудського — українці мали бути “зведені до мінімуму”. І він реалізовував це не метафорично. Це була системна спроба зламати дух нації. Але вбити український спротив не вдалося.
З-під цього польського гніту і виросла Організація українських націоналістів. І саме польська окупація була її першою мішенню. І якщо хтось сьогодні питає, звідки взялися “радикальні українці”, відповідь треба шукати в концтаборах, в поруйнованих храмах, у заборонених підручниках. Бо ті, кого зрадили в Парижі, розчавили у Львові й запхали в Березу Картузьку, вже не просили милості — вони її брали.
Минуло понад сто років. Але Польща й досі не визнала злочинів колоніалізму. Ні вибачень, ні каяття. Натомість маємо спроби знову диктувати нам історичну правду. У Варшаві знову хочуть писати нашу історію — тепер уже в підручниках ЄС, у фільмах, у виступах свого президента. Вони називають наших героїв — злочинцями, свої злочини — «державним порядком», а окупацію — «порятунком». Усе перевернуто догори дриґом: кати — в орденах, жертви — у багнюці.
Їм хочеться, щоби ми вкотре змовчали. Щоби, як у 1919-му, опустили голови. Але цього не буде. Україна вже інша. Галичина — не філія Польщі. Це серце українського спротиву, кров нашої волі, земля, яка пам’ятає. І вона не простить.
Коли сьогодні польські політики розповідають нам, кого шанувати, кого “переписати”, кого “осудити” — хай згадають свої концтабори, свої пацифікації, свої штики й багнети. Бо історична правда — це не те, що ухвалюють у Сеймі. Це те, що лежить у криницях смерті, на виритих ямах, у заборонених могилах і незнищенних іменах.
17 липня — не просто дата. Це нагадування: нам ніхто не подарував свободи. А Польща, попри свої казочки, не була союзником. Вона була хижаком. І якщо сьогодні в когось знову свербить рука на Львів, Тернопіль чи Івано-Франківськ — нагадуємо: це вже не 1919-й. Ми вміємо не лише пам’ятати. Ми вміємо боротися.
Leave a Comment