Щоб зрозуміти масштаб цієї помилки, потрібно подивитися не лише на сам факт рішення, а й на його мотивацію.
Причина, яку озвучує польська сторона, свідчить про небезпечну політичну установку: Україну трактують не як суверенного партнера, а як державу, якій можна диктувати, кого вона має право вшановувати, а кого — ні. Такий підхід є не лише морально проблематичним, а й політично короткозорим.
Останніми місяцями в Польщі довкола теми УПА розгорнулася справжня істерія. Українську Повстанську Армію там дедалі частіше називають не інакше як «бандитами», які нібито мали єдиною метою злочини проти польського мирного населення. Чи могли під час війни відбуватися злочини? Так. Чи могли віддаватися злочинні накази і чи могли їх виконувати? Так. Але чи була злочинність суттю боротьби УПА? Ні.
Суть цієї боротьби була сформульована інакше: здобути українську державу або загинути в боротьбі за неї. Саме тому зведення всієї історії УПА лише до злочинів є логічною і політичною маніпуляцією. Часткові дії, навіть трагічні й злочинні, не можна автоматично оголошувати сутністю всього військового формування і всієї визвольної боротьби.
У цьому полягає перша проблема польської позиції — підміна цілого частиною. Друга проблема — зверхній тон, у якому польські політики поводяться так, наче мають право визначати українцям їхній пантеон героїв. Третя проблема ще глибша: чи справді польська сторона визнає суверенітет України і право українців самостійно оцінювати власну історію з погляду українських національних інтересів?
Зрозуміло, що історичні пам’яті сусідніх народів можуть не збігатися. Але Україна ж не вимагає від Польщі заборонити вшановування Юзефа Пілсудського — очільника польської держави після Першої світової війни, який починав свою політичну діяльність із методів, які Російська імперія трактувала як терористичні. З погляду тодішньої російської влади, Польща була частиною імперії, а Пілсудський — бунтівником і терористом. Проте це не заважає полякам вважати його одним із творців своєї державності.
Так само Україна не диктує Польщі, чи має вона право вшановувати Романа Дмовського — шовініста, антисеміта й антиукраїнського діяча, який прагнув асимілювати інші національності в межах польської держави. Ми також не забороняємо полякам вшановувати Армію Крайову, яка відстоювала польський національний інтерес.
Але тут постає питання симетрії. Чи вчиняла Армія Крайова злочини? Так. Чи віддавала вона накази, наслідком яких ставали злочини? Так. Ба більше, між УПА й Армією Крайовою є важлива інституційна різниця. УПА була військовим формуванням, пов’язаним із партійною структурою Організації Українських Націоналістів, тобто продуктом українського громадянського суспільства в тих історичних обставинах. Натомість Армія Крайова була військовим формуванням польського уряду у вигнанні. Отже, так звані «відплатні акції» були не просто стихійними актами помсти, а елементом політики, за яку відповідальність несе польська держава.
Саме тому українсько-польська розмова про минуле не може бути одностороннім судом над українцями. Якщо ми справді хочемо чесного діалогу, то маємо взаємно проговорити всі болі — не лише ті, що виникли під час Другої світової війни, а й ті, що постали значно раніше. Варто говорити і про те, як польська влада поводилася з українським населенням у питаннях освіти, виборів, господарської діяльності, культурних прав і політичного представництва.
Можна, звичайно, піти ще глибше — у попередні століття. Але тоді постане головне питання: навіщо це робити? Якщо мета полягає в тому, щоб чесно назвати болючі сторінки історії й нарешті перегорнути їх, тоді така розмова потрібна. Якщо ж мета — розпалити новий конфлікт, тоді це шлях у нікуди.
Після взаємного висловлення історичних претензій потрібно пам’ятати головне: Україна і Польща мають спільного ворога. Цей ворог — Росія. Саме Росія нищила і Україну, і Польщу. І якщо ми не будемо співпрацювати в питаннях безпеки, Європейського Союзу, НАТО та регіональної політики, цим скористається лише Москва.
Саме тому рішення президентів Кучми, Ющенка, Порошенка, міністра Сибіги, а також генерала Буданова повернути свої польські нагороди, зокрема Орден Білого Орла, є правильним і гідним. Це не просто жест солідарності з чинним президентом України. Це нагадування польській стороні і громадянам України про те, що стоїть на кону.
Якщо ви не визнаєте права України вшановувати борців за українську незалежність, то фактично не визнаєте України як повноцінного історичного й політичного суб’єкта. А в такому разі нам не по дорозі — ні з таким баченням історії, ні з політиками, які його просувають.
Leave a Comment