Мир в Україні не настане вже завтра, але ми рухаємося вперед, і я відчуваю стриманий оптимізм. Такою була моя відповідь у Давосі на вступне запитання модератора панельної дискусії «Шлях до миру в Україні: силою чи згодою?».
Передусім маємо тверезо оцінювати реальність: сьогодні ми проходимо через найкривавішу війну після 1945 року. Сподіваюся, що ми все ж таки на шляху до кардинального рішення. Ми рухаємося вперед, і хоча було б неправдою обіцяти, що мир настане вже завтра, зусилля для цього докладаються величезні. Якщо потрібно чітко окреслити ситуацію, у якій ми перебуваємо зараз, я б використав термін «стриманий оптимізм».
Багато хто говорить про те, що Україна повинна мати місце за столом перемовин. Насправді ми вже в процесі, і цей процес не йде без нас. Зокрема, ми провели серйозну роботу з представниками команди Дональда Трампа.
Розуміємо, що зі слабкої позиції говорити з Росією неможливо. Тому нам критично необхідна подальша єдність і допомога партнерів: від озброєння до політичного впливу громад. Чвари між партнерами лише грають на руку ворогу.
Щодо самої Росії, то її 12-річна риторика про «загрозу НАТО» залишається основним виправданням агресії. Проте за цей час росіяни самі загнали себе в іншу пастку. Що сильнішим ставав санкційний тиск, то більше Росія йшла в руки Китаю. Зараз ми бачимо фактичне поглинання Російської Федерації Китаєм. Так, Пекін не передав Росії жодної одиниці готового озброєння – це факт. Проте вони майстерно використовують слабкість Росії, поглинаючи її економічно та посилюючи свій політичний вплив. Росіяни це розуміють, і їм від цього боляче.
Наше завдання – акумулювати всі сили, мобілізуватися і довести справу до кінця. Нам потрібен не просто фінал війни, а мир, гарантії безпеки й чіткий план відбудови України.
Рухаємося далі. Слава Україні!