До Дня Народження Героя України Василя Кука, який народився 11 січня 1913 року.
«Василь їхав, а за вікном майоріли пейзажі невимовної краси. Від їхньої величі перехоплювало дух. Здавалося, що це не гори, а титани, які повстали із землі, щоб панувати на своїй території. Українські Карпати із цього боку були привітнішими й сонячнішими. Від зеленого кольору мерехтіло в очах, а сонячні промені лагідно обрамлювали красу за вікном. У той момент Василь подумав: «Це воістину благословенна Богом земля».
Він знав, що попереду чекає багато зустрічей і розмов, знав, що тут мусить закласти фундамент організації і багато зробити для того, щоб на цій землі злагоджено працювала ОУН. Знову відповідальність, але ж усе життя людини складається із суцільних ланцюгів відповідальностей. Тільки-но ти відпускаєш один, як берешся за інший.
Та чи це погано? Чи погано відповідати за себе й відчувати відповідальність за інших? Кук був лідером, і цього не боявся. Просто знав, що люди за ним ідуть, однак ніколи не зловживав довірою — лише цінував її. Люди йому вірили, бо він вірив у те, що робить. Василь знав, що Україна може відновити втрачену державність лише в боротьбі. Знав, що українці готові гуртуватися і єднати зусилля задля власного майбутнього й головної мети — незалежної, самостійної України. І Закарпатський край у цій справі матиме визначну роль.
Землі Закарпаття, які після нетривалого періоду українського державного будівництва 1938–1939 років опинилися під угорською окупацією, і далі відігравали в планах ОУН важливу роль. Через них пролягала низка нелегальних маршрутів зв’язку, сформованих ще в міжвоєнні роки. Захоплення краю гортиською Угорщиною порушило організаційне життя в регіоні. Тисячі членів і прихильників ОУН загинули в боях із гонведами (угорськими військовими), потрапили під арешт або покинули малу батьківщину. Ті, що далі перебували на місці, були цілком деморалізовані, розгублені й залишилися без зв’язку із керівництвом.
Водночас перед ОУН на Закарпатті стояли виклики і труднощі, з якими не стикалися українські націоналісти на Галичині й Волині. Ідеться про те, що в часи перебування Закарпаття у складі Чехословацької республіки празький уряд дозволяв вільнішу й відкритішу діяльність українських організацій, об’єднань і товариств порівняно з польським, румунським, а надто — радянським режимом.
І хоча Прага до останнього не виконувала обіцянок про автономію Закарпаття, однак проблема з «українським питанням» у краю впродовж 1920–1930-х була не такою гострою, як у Східній Галичині чи Північній Буковині. Тому ОУН на Закарпатті не застосовувала звичні в Польщі прямі революційні й терористичні методи діяльності, спрямовуючи зусилля на просвітницьку й агітаційну роботу.
Оскільки чехословацька влада не вдавалася до жорсткого нагляду й переслідування, актив ОУН краю почувався вільніше й убезпеченіше. З іншого боку, це не стимулювало оунівців ретельно конспіруватися, як то було на українських землях у складі Польщі. До того ж події довкола створення Карпатської України й формування її збройних сил — Карпатської Січі — розлегендовували основні підпільні кадри ОУН (як місцеві, так і емісарські). Тож коли чисельно переважні угорські війська навесні 1939 року здолали у відкритому бою збройні підрозділи Карпатської України (організаційний кістяк і значна частина яких належали до ОУН), службі безпеки й поліції було нескладно ліквідувати залишки мережі ОУН на Закарпатті. До того ж і сам Василь Кук у післявоєнні часи, на допиті в КДБ відзначав, що майже всіх оунівців у Закарпатті знали місцеві мешканці.
Тому закономірно, що Провід новоствореної на той час ОУН Степана Бандери, аби відновити нелегальні канали й організаційну роботу на Закарпатті, направив у край одного з найдосвідченіших підпільників — організаційного референта Проводу, 27-річного Василя Кука.
Зимою з 1940-го на 1941 рік Кук та інший член ОУН «Демид» вирушили із Кракова в сусідню Словаччину. Німецько-словацький кордон перетнули нелегально в районі Пряшівського краю (межує на півночі із Польщею, а на сході із Закарпаттям), маючи підроблені німецькі документи, чехословацькі й угорські гроші. Кордон минули успішно, але за 10 кілометрів від нього їх помітила словацька прикордонна варта. Однак оглянувши підроблені документи, вона відпустила їх. Поблизу міста Гуменне Кук з напарником нелегально перейшли словацько-угорський кордон. Далі вони сіли на рейсовий автобус і приїхали на Мукачівщину, де в одному з довколишніх сіл мешкав відомий їм активіст ОУН.
Перед виїздом на завдання Роман Шухевич, який брав активну участь у подіях довкола Карпатської України, передав дані про членів ОУН краю — включно з іменами й адресами. Тому Василь Кук швидко виходив на потрібних людей. Під час переговорів з активістом ОУН, який мешкав біля Мукачевого, Кук зрозумів, що цей чоловік не підходить для підпільної роботи, тож з ним більше не контактував.
Наступний адресант виявився здібнішим. У селі Лучки Великі (теж неподалік Мукачевого) Кук вийшов на контакт із Павлом Гавелдою, який зберігав зв’язки із членами й симпатиками ОУН у місті Хуст і довколишніх селах. Основним активом Організації в Хусті були гімназисти, тож Кук із Гавелдою взялися швидко налагоджувати організаційну роботу, зокрема реорганізували й підсилили Крайовий Провід ОУН (формально він уже діяв близько року).
Під новим керівництвом ОУН на Закарпатті почала друкувати пропагандистські листівки, готуватися до видання окремої газети. Також тепер регулярно збиралися члени і прихильники організації, з якими проводився політичний первинний вишкіл:
На початку січня 1941 р. я нелегально перейшов на Закарпаття. Зустрічався зі студентами в Хусті, давав їм інструкцію, проводив з ними вишкіл.
Також оунівці працювали з учнями старших класів з метою залучити їх до організації. Окрім того, Куку вдалося встановити контакти і з політичними діячами краю:
«Також я зустрічався з людьми, які раніше були в уряді Карпатської України. Обмінялися думками про ту ситуацію, яка є і як можна там ще далі продовжувати нашу роботу. Це був початок 1941 року.»
Біографія Василя Кука:
11 січня 1913 року народився Василь Кук, один з лідерів українського визвольного руху у XX столітті, останній Головний командир Української повстанської армії після загибелі генерала Романа Шухевича.
Василь Степанович Кук з’явився на світ 1913 року у багатодітній родині в селищі Красне, що нині належить до Буського району Львівської області. Закінчив Золочівську класичну гімназію товариства “Рідна школа”. Вступив на юридичне відділення Люблінського католицького університету. Ще в юному віці, як і його брати, став членом Організації Українських Націоналістів. Перевозив нелегальну літературу, зброю, виконував різноманітні доручення керівництва ОУН. Два роки провів у польській тюрмі за проукраїнську діяльність. Його рідні брати Ілярій та Ілько були страчені у 1938–1939 роках за причетність до ОУН. Ще двох братів, Филимона й Івана, засудили до ув’язнення вже за радянського режиму 1940 року.
Після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз Василь Кук очолив одну з похідних груп ОУН (20–30 осіб), яка мала йти слідом за німецькими військами і проголошувати українську владу. Група Кука вирушила до Києва, але місця призначення не дісталася. В останній день літа 1941 року у місті Васильків під Києвом німці заарештували Кука. Під час перевезення до Львова він зумів утекти й надалі долучився до боротьби проти нацистських окупантів.
Із 1942 року Василь Кук керував діяльністю ОУН на землях центрально-східної і південної України. За фіктивними німецькими документами мешкав у Дніпропетровську (нині Дніпро), Києві та Умані. За словами його дружини Уляни Крюченко, гасло “Україна для українців, геть чужинців!” він відкинув як “заскорузле та вузьконаціональне”, залучав національні меншини до підпільної роботи, ініціював створення об’єднаного фронту всіх поневолених народів СРСР. Навесні 1943 року очолив УПА-Південь, а згодом став заступником Головного командира УПА Романа Шухевича. Користувався псевдонімами “Леміш”, “полковник Коваль”, “Юрко”, “Медвідь”.
Від 1944 року українські партизани зосередилися переважно на боротьбі проти сталінського тоталітарного режиму. Після загибелі Романа Шухевича, влітку 1950 року відбулася конференція керівників українського визвольного руху. На ній Василя Кука обрали Головним командиром УПА, провідником ОУН в Україні та секретарем Української головної визвольної ради.
Кук наполягав на перенесенні головного центру опору із західної України далі на схід – на Хмельниччину, Вінниччину, Житомирщину. Він бачив, що сили УПА невпинно тануть в нерівній боротьбі з режимом. Станом на 1951 рік в Україні ще діяли до 1700 озброєних партизанів і підпільників, переважно невеликими групами по 8–12 осіб. Основні зусилля вони зосереджували на видавництві й поширенні агітаційної літератури, здійсненні нападів на місцевих чиновників, партійців, спецслужбістів, радянських активістів. Василь Кук усвідомлював, що шансів на перемогу вже немає. Та зброї він не складав.
23 травня 1954 року Василь Кук із Уляною Крюченко з’явився на одній з криївок неподалік села Кругів Золочівського району Львівської області. Проте завербований кадебістами зрадник приспав їх за допомогою снодійного препарату “Нептун-47”, який додавали у їжу, і викликав оперативну групу КДБ. Заарештованих літаком доставили до Києва, у внутрішню тюрму КДБ УРСР на Володимирській, 33.
Шість років Василь Кук перебував у тюрмах Києва і Москви в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу. Пізніше він згадував: “Я був упевнений, що мене, як останнього головнокомандувача УПА, уб’ють. Але КДБ потрібно було дістатися до Степана Бандери, і тому воно переконало Хрущова, який вимагав розстрілу Кука, використати мене у своїх іграх, щоб вийти на Провідника. Я не зрадив, тож вони самі склали лист, де Кук нібито закликав припинити боротьбу УПА. Але я писав одне, а вони дописували те, що вважали за потрібне”.
У червні 1960-го Василя Кука і Уляну Крюченко помилували зі звільненням від кримінальної відповідальності. Це було зроблено з пропагандистською метою – продемонструвати світові “потепління” політичного клімату в СРСР та відсутність в країні політичних в’язнів. Але кожен подальший крок колишнього командарма УПА контролювали кадебісти. Голова КДБ УРСР Віталій Федорчук писав: “Кук був завербований Комітетом державної безпеки України в якості агента з метою використання в заходах щодо компрометації керівників закордонних націоналістичних центрів. Однак від виконання завдань КДБ від ухилявся, ніяких матеріалів, що заслуговували на оперативну увагу, не надавав… Будучи націоналістом-фанатиком і твердо залишаючись на попередніх ворожих позиціях, він зрадив попередні обіцянки. Ніяких статей та інших матеріалів проти українських націоналістів отримати від нього протягом більш як десяти років так і не вдалося”.
Намагаючись діяти методом “батога і пряника”, Василеві Степановичу виділили квартиру у Києві на Дарниці по вулиці Чудновського (нині Григорія Чупринки), влаштували на роботу до Центрального державного історичного архіву, а потім до Інституту історії АН УРСР. Проте 1972 року, коли в Радянському Союзі почалася нова хвиля політичних переслідувань, Кука звільнили з інституту із забороною працевлаштовуватися до наукових та навчально-виховних установ. З великими труднощами він влаштувався рядовим постачальником на комбінат “Побутреклама”, де працював до виходу на пенсію у 1986 році.
Після відновлення незалежності України Василь Кук написав низку праць, присвячених боротьбі ОУН і УПА, діяльності Романа Шухевича, Степана Бандери, Ярослава Старуха, Дмитра Мирона-Орлика.
2002 року Василь Кук відмовився від звання Героя України. Він заявив, що не може прийняти його, допоки бійці УПА не визнані на державному рівні учасниками бойових дій та боротьби за незалежність України. Як відомо, статус борців за незалежність України воїни УПА отримали тільки 2015 року, коли Василя Степановича вже не було серед живих.
Останнього командарма УПА не стало 9 вересня 2007 року на 95-му році життя. Похований він у рідному селищі Красне на Львівщині, біля меморіалу “Борцям за волю України”.
В 2021 році в світ вийшла книга молодої історикині Аліни Понипаляк – ” Останній командир УПА. Життя і боротьба Василя Кука”.
Біографія Аліни Понипаляк
Аліна Понипаляк народилася в Миколаєві. У 2015 році здобула ступінь магістра історії у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та розпочала навчання на докторській програмі кафедри світового українства.
У 2016 році стала стипендіаткою програми німецького Бундестагу, яка реалізовувалася за підтримки Міністерства культури Німеччини. Займалася порівняльним дослідженням політики пам’яті Німеччини й України щодо Другої світової війни.
У 2017 році стажувалася в Берлінському вільному університеті, проводила наукові дослідження в темі українського визвольного руху під час нацистської окупації.
У 2018-му в межах стипендії німецько-української комісії істориків працювала в архівах Берліна, Заксенгаузена, Фрайбурга та Мюнхена.
У 2019 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Життя, військова і політична діяльність Василя Кука (1913–1954 роки)». Того самого року пройшла стажування у Варшаві за програмою POLIN Meeting Point. Займалася вивченням геноцидів ХХ століття на території Німеччини, Польщі та України.
Коло наукових інтересів: український визвольний рух, діяльність ОУН і УПА, новітня історія України, Друга світова війна, геноциди ХХ століття — Голодомор і Голокост.
Нині працює завідувачкою відділу наукової методології Національного музею історії України.
