Народився в селянській родині, пережив Голодомор, вижив завдяки батькові, який закопав мішок картоплі під стежкою.
15-річним його мобілізували на фронт, згодом він закінчив Московський університет, вступив у партію, але замість кар’єри обрав шлях боротьби.

Левко Лук’яненко заснував Українську робітничо-селянську спілку, яка виступала за незалежність України.

У 1961 році його засудили до страти. 72 дні він провів у камері смертників, після чого вирок замінили на 15 років таборів.

Після звільнення він став співзасновником Української Гельсінської групи, знову опинився за ґратами, став свідком останніх днів Василя Стуса.

У 1991 році Лук’яненко став співавтором Акта проголошення незалежності України.
Балотувався в Президенти, працював Надзвичайним і Повноважним послом у Канаді, обирався народним депутатом.

До останніх днів життя залишався вірним своїй боротьбі: їздив на передову, підтримував українських воїнів.

“Той, хто каже, що незалежність впала нам з неба, не знає, що ми діставали по 10 років тюрми і заслання”, – писав він.

Відійшов у вічність 7 липня 2018 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
Пам’ятаємо.