У польській історичній пам’яті надзвичайно багато говорять про вересень 1939 року, про трагедію розділеної держави, про змову двох тоталітаризмів та про героїзм польського народу. Значно рідше згадують події, що передували цій катастрофі. Ще рідше говорять про те, що сама Друга Річ Посполита напередодні власного краху взяла участь у руйнуванні післявоєнного порядку в Центральній Європі та стала співучасником розчленування Чехословаччини.

Особливо незручною для польського національного наративу залишається історія Заолжжя. Восени 1938 року, коли гітлерівська Німеччина диктувала Європі свою волю, польське керівництво вирішило скористатися моментом для реалізації власних територіальних претензій. Міністр закордонних справ Юзеф Бек після захоплення краю цинічно констатував: «Наша окупація йде без перешкод». Ці слова стали символом політики, яку сьогодні в Польщі нерідко намагаються подати як «національне возз’єднання», хоча факти свідчать про зовсім інше.

Безперечно, польська меншина в міжвоєнній Чехословаччині мала претензії до Праги. Існували конфлікти щодо шкільництва, державної служби та представництва. Проте навіть польські автори міжвоєнного часу визнавали, що становище поляків у Чехословаччині було значно кращим, ніж становище багатьох інших національних меншин у Центрально-Східній Європі. Чехословаччина залишалася демократичною державою, де діяли польські школи, газети, культурні організації та парламентське представництво.

Попри це, польська влада обрала шлях тиску, диверсій та співпраці з Третім Рейхом. Уже в середині 1930-х років польські спецслужби проводили античеські операції, а в 1938 році Варшава фактично координувала свої дії з Берліном. Польська дипломатія не лише відмовилася підтримати Чехословаччину перед лицем гітлерівської агресії, але й сама висунула ультиматум Празі, коли країна була фактично залишена напризволяще західними союзниками.

Польські політики люблять нагадувати світу про Мюнхенську змову. Однак вони рідко згадують, що Польща не була жертвою Мюнхена. Вона була одним із його бенефіціарів. Поки Німеччина відривала Судети, Польща вимагала Заолжжя. Поки чехословацька держава руйнувалася під зовнішнім тиском, польська армія входила на її територію. Саме тому в західній пресі того часу Польщу нерідко називали «шакалом Гітлера» — державою, яка поспішила скористатися здобиччю, ослабленою сильнішим хижаком.

Ще менш відомими є наслідки польської окупації для місцевого чеського населення. Після анексії розпочалася масштабна кампанія полонізації. Було закрито чеські школи, бібліотеки, культурні товариства та пресу. Чехів масово звільняли з роботи, виганяли з державних установ і підприємств. Тисячі людей були змушені залишити свої домівки. Багато сімей отримували лічені години на виселення. Репресії супроводжувалися залякуванням, побиттями та адміністративним свавіллям.

Особливо показовим є те, що жертвами переслідувань ставали не лише чиновники чи політичні активісти, а звичайні вчителі, лікарі, робітники та їхні родини. Людей карали за використання чеської мови, ліквідовували символи їхньої культурної присутності, а будь-який спротив придушували силою. Те, що сьогодні багато хто назвав би етнічною чисткою або насильницькою асиміляцією, тоді подавалося як «відновлення історичної справедливості».

На цьому агресивна політика Варшави не завершилася. Уже через кілька днів після захоплення Заолжжя польська влада почала готувати нові операції проти Чехословаччини, підтримуючи угорські претензії на Закарпаття та висуваючи нові територіальні вимоги. Польська еліта марила статусом великої держави, не помічаючи, що сама руйнує систему міжнародної безпеки, яка гарантувала існування Польщі після Першої світової війни.

Історія виявилася безжальною. Менше ніж через рік після тріумфу в Заолжжі Польща сама стала жертвою агресії сусідів. Держава, яка брала участь у демонтажі Чехословаччини, не знайшла союзників, готових врятувати її від катастрофи. Це не виправдовує злочини Німеччини чи сюрусюру, але нагадує про важливу істину: держави, які руйнують міжнародний порядок заради короткострокової вигоди, рано чи пізно самі стають жертвами його руйнування.

Сучасна Польща має повне право вшановувати власних героїв і пам’ятати про власні трагедії. Проте чесна історична пам’ять вимагає згадувати не лише про Катинь, Варшавське повстання чи вересень 1939 року, але й про Заолжжя 1938-го. Вимагає визнати, що Польща була не лише жертвою імперських амбіцій інших держав, а й сама в певні моменти виступала агресором щодо своїх сусідів. Без такого визнання історія перетворюється не на пам’ять, а на політичний міф, покликаний виправдати власні помилки та перекласти всю відповідальність на інших.

На фото: А. Гітлер і Ю. Бек

Автор: Михайло Мельник