25 грудня 2025 року українські соцмережі потрясло відео, зняте окупантами в захопленому командному пункті 1 батальйону 106 окремої бригади ТрО в Гуляйполі. Під час «екскурсії» по командному пункту загарбники показували поспіхом кинуті робочі мапи, книги командирів, смартфони та планшети з інформацією, не призначеною для сторонніх очей, флешки й печатки, що належали військовій частині А7127.

До речі, ці печатки мали бути здані в режимно-секретний орган ще 31 липня 2025 року для знищення. Раніше, до запровадження корпусної системи, цей батальйон мав статус військової частини з умовним найменуванням «в/ч А7127» та дійсним найменуванням «75 окремий батальйон ТрО 102 окремої бригади ТрО». Але відповідно до спільної директиви Міністра оборони України та Головнокомандувача ЗСУ від 22.05.2025 № Д-321/65/дск «Про проведення додаткових організаційних заходів у Збройних Силах України в 2025 році» і директиви командувача Сил ТрО ЗСУ від 22.05.2025 № Д-22/ДСК, з 31.07.2025 всі окремі батальйони ТрО були ліквідовані. Натомість колишня військова частина А7127 перетворена на лінійний батальйон 106 окремої бригади ТрО. Втім, фактично від цього мало що помінялось – батальйон був тут же ж приданий 102 окремій бригаді ТрО, у складі якої перебував раніше, і залишився на старих позиціях біля Софіївки та Гуляйполя.

Хоча слова «залишився на позиціях» треба брати в лапки: ані в 1 батальйоні 106 обр ТрО, ані в 102 обр ТрО, ані Силах ТрО взагалі давно вже немає кому утримувати позиції. Якщо в бойових підрозділах типового батальйону ТрО налічується 48 військовослужбовців, а в типовій роті за списком (разом з пораненими, хворими, зниклими безвісти, дезертирами тощо) обліковується 9 осіб, то виконувати бойові завдання такі військові підрозділи не здатні.

Сили Територіальної оборони Збройних Сил України – це легка піхота, невідомо з якого дива виділена в окремий рід Сухопутних військ (точніше – в Сили ЗСУ, наряду з Силами спеціальних операцій та Силами безпілотних систем) і чомусь названа «ТрО». Безумство такого рішення давно є очевидним і нічого, окрім управлінського хаосу та нових полковничо-генеральских посад створення Сил ТрО не принесло.

Самостійно воювати батальйони ТрО не здатні – вони не мають ані артилерії, ані бронетехніки. А тому завжди придаються до механізованих і т.п. бригад, перебуваючи в подвійному підпорядкуванні: адміністративно батальйон ТрО підлеглий своєму комбригу, без наказу якого комбат не має права навіть перевести стрільця на посаду кулеметника, а як бойова одиниця – підпорядкований тій військовій частині, до якої він приданий на період виконання завдання і яка має забезпечувати батальйон боєприпасами, паливо-пастильними матеріалами, артилерійською підтримкою та, звісно ж, бойовими розпорядженнями.

Можна годинами розповідати, до якого управлінського безладу це призводить. Пригадую, як в січні-лютому 2023 року під Бахмутом нашому батальйону чотири рази за три тижні змінювали бригади, до яких ми були придані (хоча батальйон залишався на тих самих позиціях між Оріхово-Василівкою, Берхівкою, Парасковіївкою та Залізнянським – змінювались лише старші командири: 1 обр спеціального призначення, 53 омбр, 17 окрема танкова бригада, 30 омбр). Власне, через це й відбулась втрата Бахмута – можу розповісти про це докладно, по днях, показуючи на мапі, як «вагнерівці», озброєні лише АК та саперними лопатками, оточили й захопили Бахмут виключно через бездарність нашого вищого командування та хаос у наших штабах.

А головне – військові частини, до яких придані батальйони ТрО, менш за все турбуються за виживання «чужаків». Пам’ятаю, як командир 33 окремої механізованої бригади в березні 2024-го два дні не давав «броню», щоби вивезти наших поранених з-під Побєди Мар’їнського району (Кураховський напрямок). Комбриг щиро дивувався: через якихось ТрО-шників ганяти туди-сюди бронетранспортер… А що коїв командир 41 окремої механізованої бригади, якій наш батальйон був приданий у з кінця червня 2024 року на Торецькому напрямку! Зупинити знищення батальйону вдалось лише після розголосу комбригових безумств у соцмережах.

Батальйони ТрО ЗСУ – це, напевно, самі виснажені та вимучені війною підрозділи ЗСУ. Але від їхньої боєздатності в першу чергу залежить, як далеко ворог просунеться вглиб України. Бо лише піхота тримає територію – не дроноводи, не артилеристи, не розвідники й не зв’язківці (при всій беззастережній необхідності цих військових спеціальностей). І саме тому бойові втрати ТрО, комплектація ТрО за остаточним принципом і масове дезертирство піхоти є трьома компонентами поразки України у війні з Росією.

Це в перший рік «повномасшабки» Сили ТрО ЗСУ були найбільш укомплектовані – передусім, за рахунок добровольців завдяки спрощеному порядку призову на військову службу. Зараз тих добровольців у бойових підрозділах вже немає – вони або загинули, або звільнились (за віком, внаслідок хвороб, поранень і бойових травм), або перевелись у тилові підрозділи (як правило – через поранення й травмування). Зараз ТрО поповнюється лише примусово мобілізованими, яких, мов собак, відловили на вулиці, які не встигли втекти по дорозі з навчального центру до місця служби і в яких не було грошей, щоби відкупитись від ТЦК або, хоча б, купити собі тилову посаду в ЗСУ.

І ось таких бійців відправляють утрьох на позицію, щоби утримати ворожий наступ по фронту вдовж 1 км.

Тож не треба дивуватись чи, тим більше, обурюватись з приводу того, що 18 грудня 2025 року противник захопив командний пункт 1 батальйону 106 окремої бригади ТрО, приданого 102 окремій бригаді ТрО, – його просто не було кому захищати. А за кілька годин по тому зі 102 бригади ще й дезертирували 71 військовослужбовець: 45 – з Софіївки та 26 з Гуляйполя. За два дні – ще 23 військовослужбовці «стали на лижі».

Причина не є таємницею: 102 окрема бригада ТрО давно «стерта» й з таким некомплектом особового складу не здатна виконувати бойові завдання. За тиждень до масового дезертирства бригаду було вирішено, нарешті, вивести з зони бойових дій на відновлення боєздатності – дати людям відпочити й отримати хоча б якесь поповнення. Але через катастрофічну ситуацію на фронті перед 18 грудня надійшов новий наказ: ніякого відпочинку, всіх знову направити на позиції. Бійці, коли про це узнали, просто сіли в автомобілі та поїхали додому.

Кожний день з українського війська дезертирує понад 1 тисяча військовослужбовців, тобто одна людина кожні 1-1,5 хвилини. Це означає, що армії немає й відновити її вже неможливо – точка неповернення пройдена. Тому на прикладі Гуляйполя кожний може спрогнозувати, по якому кордону Україна підписуватиме акт про капітуляцію.

Причина масового дезертирства проста: на фронті ніхто не збирається помирати заради того, щоби капітан ЗСУ Вакарчук їздив по закордонах з концертами, молодший лейтенант (вже став офіцером!) НГУ Жадан виступав на корпоративах чи відкритті XXVII Конгресу Української асоціації футболу, старший сержант (!) ЗСУ Шабунін був прикомандирований до київських генделиків, молодший лейтенант НГУ Кіпіані ніс тяготи служби в музеї преси, військовозобов’язаний Стерненко купляв елітну нерухомість, а військовозобов’язаний Лещенко розважався в ролі діджея в нічних клубах.

Таких як Шабунін чи Вакарчук у ЗСУ навіть не десятки, а вже сотні тисяч: при мільйонній армії реально на фронті перебуває не більше 50 тисяч бійців. Тому кожний концерт Вакарчука чи Жадана, кожний відосик «про боротьбу з корупцією» Шабуніна чи публічна лекція про історію бандерівського руху Кіпіані не просто деморалізують армію, а ще й додають кілька тисяч дезертирів.

Бо воно так не працює: мовляв, ти, капітан Вакарчук, усолоджуй слух аристократів своїми концертами, ти, ухилянт Шабунін, отримай звання «старший сержант» і можливість проходити службу вдома без відриву від занять підприємницькою діяльністю, а ти, Миколо, бери ПКМ і пиздуй у посадку пацанів міняти.

А додатком до акта капітуляції буде ось ця фотографія, яка символізує причину воєнної поразки України: заступник керівника Офісу Президента Паліса та ухилянт від військової служби Жадан розповідають умовному Миколі, як йому краще померти заради безтурботного життя так званої «еліти».