Відтоді в Україні діяло збройне підпілля, що зосереджувалося на протидії колективізації, антирад. агітації, замахах на представників адміністрації, комуніст. активістів і військовиків, диверсіях, актах саботажу тощо. Після загибелі Головнокомандувача УПА Р.Шухевича (5 березня 1950) активність націоналістичного підпілля різко знизилася. Останній керівник ОУН і УПА В.Кук (1950—54) вживав заходів задля збереження кадрів (3,5 тис. осіб на поч. 1950) і перенесення осередків боротьби в центр. Україну, поки його не спромоглися схопити в ході спец. операції КДБ. Відтоді організована антирад. боротьба припинилася і надалі являла собою розрізнені осередки спротиву.

Офіційно КДБ вважав 1956-й роком остаточного придушення збройного підпілля. Однак і в наступні роки траплялися арешти й навіть сутички з останніми повстанцями. 14 квітня 1960 було ліквідовано останню боївку ОУН під проводом П.Пасічного (псевдо — Чорний) на х. Лози Бережанського р-ну Терноп. обл. У квітні 1965 у сутичці з міліцією в с. Улашківці Чортківського р-ну Терноп. обл. підірвався гранатою підпільник П.Басюк. Очевидно, останнім підпільником, який загинув у бою, був Ю.Михайлецький. Оточений співробітниками КДБ при РМ УРСР 1967 у криївці, яку він облаштував у печері коло с. Рукомиш Бучацького р-ну Терноп. обл., він підпалив себе, щоби не здатися в полон. Арешти поодиноких учасників підпілля тривали й наприкінці 1960-х, і в 1970-х рр., а окремі повстанці переховувались аж до 1991року. Відповідно до офіц. рад. статистики за 1944—53 УПА й підпілля ОУН здійснили 14 424 бойові акції, в яких загинуло 30 756 осіб. Очевидно, що дані про втрати рад. сторони явно занижені, а повстанців — завищені. За зазначений період органи держ. безпеки вбили понад 155 108 повстанців, 103 866 взяли в полон, а 76 753 вийшли з повинною. З 1944 до 1953 було виселено у віддалені райони СРСР майже 204 тис. осіб — членів сімей учасників повстанського руху й тих, хто допомагав повстанцям.

Після здобуття Україною незалежності питання оцінки діяльності УПА, реабілітації та офіц. визнання її ветеранів стало предметом запеклих суперечок. Політ. сили націонал-демократ. та ультраправої орієнтації виступали за визнання УПА національно-визвол. рухом. Різко протилежної позиції дотримувалися їхні пророс. та комуніст. опоненти, тавруючи повстанців зрадниками, посіпаками нацистів, масовими вбивцями поляків, євреїв і росіян тощо. Крім того, ставлення до УПА відрізнялося за регіональним принципом: від найбільш позитивного на заході України до найбільш негативного на сході та у Криму. Вперше на держ. рівні статус ветерана війни частині колиш. бійців УПА гарантував закон “Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального статусу” (2 жовтня 1993). Проте під його дію підпадали тільки ті з вояків УПА, які брали участь у боротьбі проти нім. окупантів та були реабілітовані.

На решту, які боролися проти рад. режиму, а також на членів підпілля ОУН цей закон не поширювався. У 1990-х та 2000-х рр. більшість ветеранів УПА користувалися пільгами, наданими рішенням обласних і міських рад зх. областей України та мали визнання тільки на місц. рівні цих регіонів. Лише закон “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті” (9 квітня 2015) визнав усіх учасників збройної боротьби в лавах ОУН і УПА борцями за незалежність України.

БІГУН Ігор Валерійович, КЕНТІЙ Анатолій Вікторович