Про це повідомляють в медбаті “Госпітальєри”.

Вчора під час ротації на Харківському напрямку не стало нашої Чеки – Госпітальєрки Ірини Цибух. За кілька днів до свого Дня Народження.

01.06.1998 – 29.05.2024

У нас немає слів. Ніхто досі не вірить в те, що сталося.

Це невимовний біль та неймовірна втрата не тільки для батальйону – для всієї України.

Чека говорила: «Єдиний вибір про свободу в країні, де йде війна… єдина історія про волю в цьому контексті – це боротьба за цю волю»

«В армію треба йти, тому що це епоха нашої унікальної доби, де ми можемо захищати нашу країну»

«Я нещодавно зрозуміла, що цей тренд на те, що ми всі скоро умремо, він досить високо вже звучить, і всі готуються рано чи пізно десь загинути. А коли маєш можливість повертатись до цивільного життя, то ти бачиш, що – окей, можливо пожити це теж може бути тенденцією непоганою. Я просто сама для себе це відкрила. І почала думати – ого, можна ще й пожить!»

«Хочу дітей. Хочу будинок. Хочу садити помідори… але війну закінчити найважливіше»

«Потрібна стратегія пам’яти…. Пам’ять формує суспільство… Це ми робимо не для себе, а для майбутніх поколінь. Пам’ятування ми робимо не для загиблих людей, бо вони уже загинули. А робимо для тих, хто далі буде про це знати. Ми знаємо про це найкраще, бо ми є учасниками цих подій. Але потім буде купа людей, які вже не будуть пам’ятати це як ми”

«Чи варте це суспільство вчинку полеглих героїв?

Найважливіше – вчинок. Оповіді покликані навчити нас боротись за справедливість, карати зло і жертвувати собою заради інших. А якщо інші не вартували цього, то це лиш елемент історії, який підкреслює сміливість і правдолюбство головного героя”

«Війна – найгірше місце, де я колись була, але вона дає квиток у справжнє життя, у світ непідробної незалежності, вона таврує знання про скороминущість існування»

Про прощання з Ірою ми повідомимо пізніше.