3-4 листопада 1990 року в м. Києві відбувся установчий з’їзд нової організації – Української Націоналістичної Спілки (УНС).

Вже за два місяці члени організації вступили в перший бій.  11 січня 1991 року загону УНС, на чолі з Юрієм Тимою, було довірено зі зброєю в руках, нести службу по охороні литовського парламенту.

30 червня 1991 року виповнювалось 50 років з дня проголошення у Львові Незалежності України. В ознаменування цієї дати перед Львівським оперним театром дві сотні стрільців УНС вишикувались в каре. На знак початку Національної Революції в його  центрі було спалено великого дерев’яного хреста. Запаливши від палаючого хреста смолоскипи сотні рушили вулицями міста. До колони приставали місцеві мешканці, які нічого подібного ніколи не бачили. Ще довго центральне союзне телебачення транслювало кадри, відзняті того вечора в столиці Галичини. Це був потужний інформаційний прорив  організації, яка на весь світ заявила про свої наміри.

19 серпня 1991 року в Москві заколот з оголошенням  надзвичайного стану та створенням так званого ГКЧП.  В перший день путчу загін  УНС під командуванням Валерія Бобровичавирушив до Москви. В Києві  на базі УНС почали формуватися загони Української Народної Самооборони (УНСО) для організації спротиву заколотникам. В армійських частинах працювали пропагандисти УНС, які підбивали військових виступити на боці УНСО.

У зв’язку з проголошенням Незалежності 8 вересня 1991 року було скликано УІ сесію Української Міжпартійної Асамблеї.  На сесії було прийнято рішення про перейменування Української Міжпартійної Асамблеї в Українську Національну Асамблею. Тож з УІ сесії УНА почався новий етап політичної боротьби організації, відомої вже під назвою УНА-УНСО. Першим Головою УНА-УНСО став Юрій Шухевич, син легендарного головнокомандувача УПА – Романа Шухевича.

Арсенал методів діяльності УНСО був досить широким – від поборення антидержавних впливів до захисту внутрішнього ринку. Фактично в той час Самооборона перебрала на себе функції державних силових структур: розганяла зібрання антиукраїнських організацій, перешкоджала вивозу сільськогосподарських продуктів за межі держави. Виявляючи прояви антидержавних дій, громадяни звертались не в правоохоронні органи, а в штаб-квартиру УНСО.

Українська Народна Самооборона стала справжнім проявом самоорганізації населення. Без будь-якої підтримки владних структур громадяни незалежної держави намагалися застосувати свій потенціал на благо своєї ж держави. Та пройде небагато часу і влада, налякана цим потенціалом, буде робити все можливе, щоб звести нанівець ці патріотичні починання, посіє зневіру і апатію в народі.

1992

Сепаратизм

Українська держава в перші дні свого існування зіткнулася з проблемою сепаратизму. В регіонах з компактним проживанням неукраїнського населення з’являлись партії, товариства, громадські організації, які піднімали питання утворення національних автономій. Підтримувані фінансово російськими та іншими іноземними спецслужбами. активісти таких організацій вели цілеспрямовану антидержавну пропаганду.

Вирішувати проблеми місцевого сепаратизму взялася УНА-УНСО.

На Донбасі була припинена  бурхлива діяльність депутата ВР СРСР Гончарова, спрямована на утворення Донецько-криворізької республіки та створення під це “національної гвардії”. Після короткої виховної бесіди в кабінеті Гончарова, йому стало так “соромно” за свої дії, що він припинив займатися політикою взагалі .

Трохи складніше було припинити діяльність промосковської організації “Отєчєствєнний форум”, створеної за принципом прибалтійських “інтерфронтів”. Апогеєм протистояння УНА-УНСО з “Отєчєствєнним форумом” став розгін унсовцями їхнього конгресу, що проходив у Київському політехнічному інституті восени 1991 року. “Побоїще в КПІ”, завершилось перемогою УНСО та широко висвітлювалась різноманітними вітчизняними та іноземними ЗМІ. Остання крапка в цій історії була поставлена в листопаді 1991 року, коли унсовці розігнали в Києві мітинг прихильників відродження російської імперії, що привело до перших масових арештів активістів УНСО. “Інтерфронт” в столиці України не пройшов.

В Одесі унсовці відбили бажання ініціювати створення Новоросійської республіки. Вплив організації відчутний був на Буковині та в Закарпатті, де також активізувались антиукраїнські структури. Відвідання львівською командою УНСО румунського конгресу в Чернівцях 7 червня 1992 року, на якому звучали провокаційні заклики про об’єднання Буковини з Румунією, теж не залишилось поза увагою, як преси, так і владних структур.

Крим

Розуміючи, що силовим методом вирішити кримське питання не є можливим (наявність російського військового флоту), провід організації приймає рішення, провести демонстрацію сили з метою підняття українського духу і “заспокоєння”  прихильників Росії. Було заплановано проведення хресних ходів і молебнів по загиблих українцях в Одесі, Херсоні та Севастополі. В акції погодились прийняти участь священики УАПЦ та київський хор “Гомін”. Для охорони священиків і хористів були змобілізовані загони УНСО з різних регіонів України в кількості п’ятисот чоловік. Сама акція привернула до себе увагу з боку різних громадських та державних структур. Так, керівники НРУ чинили брутальний тиск на представників церкви. Погрозами і лайками намагався відмовити єпископа УАПЦ Володимира Романюка від поїздки нардеп Поровський. Незважаючи на це, патріотично налаштовані священики прийняли правильне рішення.

У цей час на території півострова знаходились військові формування Росії – більша частина Чорноморського флоту і 126-а дивізія берегової охорони, які підпорядковувались  Москві. Присутність цих військових формувань з точки зору міжнародного права була  окупацією частини території України. Адмірал Касатонов виконував роль диктатора Криму, оголошував зрадниками, цькував і виганяв з флоту офіцерів, які приймали присягу на вірність Україні. На початку квітня офіцери штабу військово-морської бази в Новоозерному прийняли присягу на вірність українській державі. У відповідь Касатонов наказав заблокувати базу бронетанковою технікою з суші і бойовими кораблями з моря.

Накази Президента України, постанови ВР у Криму не виконувались. Над офіційними установами Криму майоріли прапори СРСР; відкрито діяли напіввійськові організації типу “азово-чорноморського козацтва” або “військово-патріотичних клубів”. “Козаки” неодноразово звертались до офіцерів 126-ї дивізії з проханням отримання зброї. Були випадки побиття активістів місцевих українських організацій прихильниками “незалежності” Криму; здійснювалась наруга над державними українськими символами.

Зрозуміло, що у такій ситуації ніякі демократичні умовляння не могли вирішити проблему кримського сепаратизму. Силі можна було протиставити лише силу, силу організовану і готову будь-якими методами захищати національні інтереси. Такою силою в той час виступила лише УНА-УНСО.

Для поїздки на південь було замовлено пасажирський поїзд, оплачений друзями УНА-УНСО.

Першим пунктом проведення акції була Одеса. Проте замість запланованої зупинки потягу біля центрального вокзалу його подали на приміську станцію “Куяльник”. Прийшлось перекривати дорогу, щоб заставити місцеву владу виділити автобуси для гостей.

Після прибуття до Одеси, на Привокзальній площі був проведений молебень. Потім колона хресною ходою рушила на Дерибасівську, вражаючи місцеве населення демонстрацією сили й порядку. Дорогою керівники організації зайшли до місцевої прокуратури, де провели “виховну бесіду” на предмет брутальних обшуків міліцією у помешканнях шести членів місцевої УНА-УНСО з заступником прокурора Одеси, який не встиг сховатися від візитерів. Крім нього в прокуратурі просто нікого більше не виявили.

Потім був проведений ще один молебень за загиблими воїнами УНР і мітинг на Дерибасівській.

29 лютого потяг прибув до Херсона. Відбулась хресна хода до центру міста, де був проведений урочистий молебень і мітинг під гаслом: “Київ проти Москви”. Того ж дня стало відомо, що адмірал Касатонов, посилаючись на те, що Севастополь закрите місто, пообіцяв не пропустити туди “екстремістів-бандерівців”. Поіронізувавши над заявою наївного адмірала, провід УНА-УНСО направив Касатонову телеграму: “Виїжджаємо. Будемо 1 березня. Цілуємо. Твоя УНСО”.

1 березня 1992 року о 7 год. 10 хв. потяг прибув на станцію Верхньосадова, де був зупинений з причини того, що матроський патруль не давав дозволу для в’їзду в “закриту зону”, вимагаючи якоїсь перепустки. Прийшлось вирішувати проблему звичним методом – блокуванням залізниці. Блокування проходило під супровід патріотичних пісень у виконанні хору “Гомін”. Тригодинний концерт змушені були вислуховувати пасажири приміських потягів, знервовані неспроможністю потрапити на севастопольський базар. Врешті-решт місцева влада дозволила пустити поїзд до станції Інкерман, мотивуючи тим, що станція Севастополь, через порушення графіку руху, прийняти поїзд не може. Від Інкерману до Графського причалу, що знаходиться в самому центрі Севастополя, всіх “пасажирів” потягу доставили двома катерами, на щоглах яких унсовці вивісили прапори України і УНСО.

Від Графського причалу колона організовано вирушила до місця проведення запланованого заходу. Російські війська заблокували центральні вулиці Севастополя в радіусі одного кілометра з метою недопущення до паломників представників місцевих українських організацій. Якось незвично було рухатись порожньою площею під нав’язливою охороною чисельних загонів військових. Проте тиша тривала не довго. Через кордони було спеціально пропущено натовп прихильників незалежності Криму з російськими триколірними прапорами. Вони робили все, щоб зірвати молебень. Проте на них ніхто не звертав уваги. Священики провели молебень на місці загибелі, від рук більшовиків, українських моряків. Після цього відбувся короткий мітинг, по закінченні якого так само організовано всі повернулись до причалу, де повантажились на катери. На березі залишились розлючені члени РДК, які від безсилля вигукували нецензурну лайку.

Під час проходження бухтою, запрудженою військовими кораблями та підводними човнами, паломники побачили символічну картину – на одному з підводних човнів вишикувалась команда і був піднятий синьо-жовтий державний прапор України. Цей конкретний факт яскраво свідчив про наявність серйозних українських настроїв серед покинутих напризволяще Урядом України військових моряків Чорноморського флоту. Українська влада своєю бездіяльністю дозволила росіянам творити російський Чорноморський флот на нашій території.

На зворотному шляху, в Сімферополі, на вокзальному пероні відбувся коротенький мітинг для учасників “кримського походу”, на якому їм була висловлена подяка з боку керівництва УНА-УНСО та священиків УАПЦ.

Після успішно організованого відвідування півдня України, організація під назвою УНА-УНСО стає відомою не лише в Україні, але й за її межами. Багато хто починає усвідомлювати в ній зародок майбутньої сили, яка наведе порядок в державі і не дозволить її розчленовувати.

Своєю поїздкою до Севастополя організація довела, що ніякої серйозної загрози існуванню цілісності української держави з боку різноманітних РДК немає. Загрозу потрібно було шукати в Києві і Москві. Проблема кримського сепаратизму легко вирішувалась. Для цього потрібно було лише бажання центральної київської влади

До кримського вояжу УНА-УНСО керівництво “демократичних” організацій України поставилось вороже. І це не зрозуміло. Акція показала всю фальш їхнього вболівання за українську державу.

1-2 травня в Сімферополі проходив форум українців Криму, на який було запрошено членів УНА-УНСО. 50 стрільців УНСО взяли участь у форумі, маючи чергову нагоду вдруге продемонструвати прихильникам сепаратизму свою готовність захищати цілісність української держави.

Кубань

На початку 1992 року російські демократи  заявили про перегляд кордонів, про необхідність негайного повернення до російської федерації Криму, Донбасу, Слобожанщини і т. д.; про недопустимість “насильницької українізації” тощо. УНА-УНСО активізувала роботу в середовищі етнічних українців Росії і, в першу чергу, на Кубані, де представники нашого народу чекали допомоги від матері України. В 1992 року це було дуже актуально. Виповнювалось 200 років з часу заселення цієї території українськими козаками. Кубань була останнім форпостом українського козацтва. Ні жорстокі утиски (перші більшовицькі концтабори з’явились саме на Кубані), ні тотальна русифікація (за переписом 1959 року кількість українців там зменшилась до 4 відсотків) не зломили кубанських українців, які залишаються невід’ємною частиною українського народу. Ріст національної свідомості на Кубані привів до відродження Кубанського Чорноморського козацького війська. Початок тісних взаємовідносин між керівництвом УНА-УНСО та Отаманом  Кубанського Чорноморського козацького війська поклала VII сесія Української Національної Асамблеї, на якій, з ініціативи УНА, спільно з делегацією від Кубанського Чорноморського війська був створений фонд “Кубань” (зараз Всеукраїнський Комітет повернення Кубані в Україну), діяльність якого спрямовувалась на збір добровільних пожертв для допомоги українським політичним силам Кубані.

Придністров’я

Зовнішня політика молодої української держави пройшла серйозне випробування в перші дні після проголошення незалежності, коли лідер самопроголошеної Придністровсько-Молдавскої Республіки Ігор Смірнов привіз до Києва звернення Верховної Ради ПМР про включення цієї території до складу України. Будь-яка інша держава тільки б втішилась від такого подарунку, але українська влада проігнорувала прагнення автохтонного українського населення Придністров’я на відновлення історичної справедливості – повернення до батьківщини її споконвічної землі. Президента ПМР в центрі Києва було заарештовано молдавськими поліцаями і вивезено до Кишинева. Українські урядовці не спромоглися навіть на ноту протесту. Всім стало зрозуміло, що Україні можна нав’язувати будь-яку політику. В першу чергу це стосувалося ядерного роззброєння, ліквідації військово-промислового комплексу та військової освіти, знищення стратегічних наступальних озброєнь. Лише ліквідація військової освіти призвела до катастрофічних наслідків в галузі соціальної політики, оскільки унеможливила надходження до бюджету коштів, що отримувалися від продажу зброї урядам країн, чиї громадяни навчалися до того у нас. Адже вони вчилися користуватися зброєю, виробленою радянським ВПК, іншої не знали, і, відповідно, ту зброю їхні уряди і закуповували в СРСР, що становило основну статтю доходів бюджету. Завдяки злочинним діям чиновників з міністерства оборони та інших владних структур наша держава втратила не лише авторитет на міжнародній арені, а й сотні тисяч робочих місць та щорічні мільярдні (в доларах) надходження до бюджету.

Отож відмова в наданні підтримки українському населенню Придністров’я, якому на той час загрожувала цілком реальна перспектива приєднання в складі Молдови до Румунії (Народний Фронт Молдови виступав за приєднання Молдови до Румунії), розцінювалась місцевим населенням не інакше як зрада їхніх, абсолютно справедливих, інтересів (В роки II Світової війни румуни на окупованій території жорстоко поводились з українцями , що було однією з причин небажання приєднуватись до Румунії). Таким чином, першим кроком молодої української держави на зовнішньополітичній арені була зрада. Така “принципова” позиція призвела до переорієнтації частини населення та політиків ПМР на Росію, яку не довелось довго припрошувати. В Придністров’ї з’явилися російські козаки, які під маркою допомоги “братам-слов’янам, вирішили використати цей конфлікт для підняття свого авторитету в Росії і узаконення власного соціального статусу. Наявність російського політичного чинника на південно-західному кордоні України так само не сприяв зміцненню нашої національної безпеки, адже в разі закріплення Росії в цьому регіоні Україна опинялась в не менш складному положенні. Здійснюючи допомогу ПМР, Росія творила б собі плацдарм для політичної і оперативної діяльності на півдні України. Так як українська влада самоусунулась від урегулювання придністровського конфлікту, то залишалась єдина можливість недопущення в регіоні румунських та російських впливів – це активна участь українських громадян по захисту місцевого населення. Така ідея з’явилася в середовищі старих львівських націоналістів, в пам’яті яких ще були свіжі події кінця 30-х років, коли ОУН, з метою захисту українського населення Закарпаття, відправила туди свої похідні групи. В Придністров’ї в 1992 році склалася аналогічна ситуація. Проте, лише УНА-УНСО підтримала цю ідею та погодилась надати мілітарну  допомогу співвітчизникам. Інші партії зайняли звичну для себе зручну позицію “моя хата скраю”, а деякі навіть цілком ворожу, як щодо українців ПМР, так і щодо УНА-УНСО.

Причини придністровського конфлікту були закладені в 1940-му році, коли Верховна Рада СРСР штучно створила Молдавську РСР. Перевищуючи свої повноваження, Верховною Радою СРСР новоствореній республіці було передано для “підсилення” частину території УРСР, оскільки Придністров’я було індустріально розвиненим регіоном, на відміну від аграрної Молдови. (3 1922 року Придністров’я в складі України увійшло до СРСР і в тому ж році Верховна Рада України зобов’язалась навічно захищати громадянство, політичні та інші інтереси мешканців Придністров’я, як і всіх інших мешканців України.) Отож, з правової точки зору входження цієї території до складу Молдови є незаконним.

В березні 1992 група рівненських унсовців з’являється в ПМР для налагодження контактів з місцевими українськими організаціями, лідери яких гарантують розмістити на своїй території велику кількість стрільців УНСО.

2 квітня перші унсовці з’явились в придністровських шанцях. То були два рої (відділення), командирами яких були призначені Микола Карпюк та Юрій Тима. Бойові дії в той час велися на півдні ПМР (Слободзейський район) і під Дубоссарами (на лінії Дороцьке – Кошниця). Унсовцям виділили позиції поблизу села Кошниця з метою захисту автомагістралі, що пронизувала всю територію ПМР з півдня на північ. Поява українських громадян серед захисників Придністров’я викликала величезне піднесення не лише серед корінних українців, а й інших мешканців ПМР, не бажаючих бути людьми третього сорту в складі Молдови, або Румунії. Замість недисциплінованих, вічно п’яних російських козаків з’явилась мілітарна структура з залізною дисципліною та знанням військової справи. Замість російських трикольорів на позиціях почали з’являтись українські прапори, які на ворога справляли сильніше враження. Місцеве населення стало звертатись до унсовців за вирішенням своїх насущних проблем, вбачаючи в них не лише захисників, а й справедливих суддів і порадників. В Придністров’ї почали з’являтись українські православні церкви, в яких правили службу священики Київського Патріархату. Перша така церква (відреставрована) постала в с. Рашкові, де з середини квітня 1992 року в приміщенні загальноосвітньої школи розміщувався вишкільний унсовський центр. Настоятелем церкви став отець Володимир, доктор філософських наук. Пізніше він очолив новоутворену Придністровську єпархію УПЦ-КП. З появою унсовців стали покидати придністровську республіку російські козаки, за якими ніхто не шкодував. Українські впливи знову посилились. Цьому сприяла і наявність на території ПМР 14 армії Російської Федерації, яка займала нейтральну позицію впродовж всього конфлікту, чим налаштувала проти себе і Росії місцеве населення. Наявність 14 армії використовувалась молдавськими ЗМІ з пропагандивною метою, щоб применшити роль справжніх захисників Придністров’я. Командування армії з самого початку отримало наказ з Москви не втручатися у конфлікт. Натомість, Росія передала Молдові новітнє військове обладнання, зокрема, ЗО бойових літаків МГГ-29 з усією інфраструктурою.

Незважаючи на значну чисельну перевагу в людях і озброєнні, Молдові так і не вдалося досягнути успіхів на полях бойових дій. Проте на політичній арені Молдові вдалося дещо нейтралізувати намагання Росії закріпитися на теренах Придністров’я. Румунія розглядала придністровсько-молдавський конфлікт як спробу захопити політичну ініціативу в регіоні. Росія була змушена маневрувати, щоб зберегти там свій вплив. Проявивши активність в Придністров’ї, Україна б набула значення країни, від позиції якої залежить мир і стабільність в регіоні.

Долаючи шалений опір українських правоохоронних структур, сотні стрільців УНСО з усіх регіонів України направлялись в Придністровську республіку для надання допомоги воюючому народові. Активна позиція УНА-УНСО змусила по-іншому поглянути на існуючий конфлікт. З деяких областей України пішла гуманітарна допомога ПМР; встановлювались побратимські стосунки між містами України і Придністров’я; відбулися обміни офіційними делегаціями. Президент України Л. Кравчук з приводу придністровських подій виступив із заявою, у якій визнавалось право населення Придністров’я на самовизначення. Багатьох політиків вдалося переконати, що кордон між Україною і Молдовою, у випадку приєднання до останньої ПМР, буде постійним призвідником можливих провокацій і ескалації напружень, оскільки не прив’язаний до місцевих орієнтирів і пролягає колгоспними межами, а протистояння придністровців молдавській окупації набере форм партизанської війни з усіма негативними для сусідньої України наслідками.

В Придністров’ї УНА-УНСО продемонструвала всім сусіднім державам, що Україна здатна навіть за відсутністю чіткої державницької позиції захищати свої інтереси.

Зростання українських впливів на теренах ПМР не залишились без уваги представників ворожих спецслужб. 23 квітня 1992 року був смертельно поранений і помер 30 квітня Остапенко Микола – Голова Слободзійського райвиконкому, член Президії Верховної Ради ПМР, активіст спілки “Повернення”, яка ставила за мету повернути Придністров’я до складу України. Автомобіль, в якому знаходився Микола Іванович разом з водієм, був обстріляний поблизу райцентру Слободзія. В тіло Остапенка проникло 18 куль калібру 7,62. Люди, які збіглися на постріли були зупинені автоматною чергою в повітря і словами одного з нападників: “Ми вам ету Україну єщьо покажем!” Нападники зникли на машині “Лада”, на якій не було номерних знаків.

Обставини злочину ясно вказували на його організаторів. Адже замах було вчинено на одного з провідних діячів українського визвольного руху Придністров’я одразу після запропонованих тим рухом ініціатив, здатних не лише зупинити війну, але й вирішити загалом проблему Придністров’я. Повідомляючи про це підле вбивство, провід УНА-УНСО констатував: “Процес політичного, економічного та культурного зближення Придністров’я з Україною, ініціатором якого є спілка “Повернення”, що її активістом був покійний, не міг бути терпимим керівництвом Молдови, бо на відміну від самостійницьких ілюзій і проросійських симпатій частини керівництва ПМР діяльність “Повернення” має юридичні, економічні і політичні підстави для успіху. Придністров’я належало Україні, населене українцями і пов’язане з Україною. Властиво, воно ніколи і не переставало бути Україною. Цю нехитру істину розуміють як в Кишиневі, так і в Москві. Не є випадковим, що організатор замаху – Голова 6-го управління Міністерства національної безпеки полковник Кіртоаке саме в Москві навчався мистецтву диверсій і терору. Не є випадковим і те, що Остапенко був першим з керівників Придністров’я, вбитих терористами. Це вбивство є свідченням істинності вибраного “Поверненням” шляху, його небезпечності для ворога, а значить, і переможності.”

7 травня у місті Слободзія було вчинено напад на квартиру п. Гусара, активіста спілки “Повернення”. Він відстрілювався від нападників з пістолета ПМ доки стачило набоїв, після чого був захоплений і вивезений у невідомому напрямку. 8 травня його обгорілий труп було знайдено неподалік україно-молдовського кордону.

9 травня у тираспільському госпіталі помер отаман Чорноморського козацького війська ПМР, полковник Кучер. За кілька днів до того його авто підірвалось на міні, встановленій терористами. Полковник Кучер був відомий своєю проукраїнською позицією, яку активно відстоював впродовж свого короткого життєвого шляху; багато робив для проукраїнських орієнтацій Чорноморського козацького війська. Саме він під свою відповідальність видав стрілецьку зброю першим загонам унсовців.

В ніч з 6 на 7 червня біля Болграда (Одеська область) в автокатастрофі загинув командир ополчення Придністровської республіки, заступник командира УНСО ПМР, майор запасу Майстренко. Машина перевернулася на рівному місці.

Жоден з політичних діячів Придністров’я проросійської орієнтації не став жертвою терористичного акту.

На ім’я Президента України, Голови ВР України, Міністра закордонних справ України, Генерального прокурора України була направлена заява спілки “Повернення”, в якій говорилось наступне: “В Придністров’ї триває геноцид українців. Про це свідчать масові вбивства мирного населення. Більшість убитих – українці. На 24 червня 1992 року вбито 500 чоловік, з них 250 – українці… Українці Придністров’я були насильно включені до складу чужої держави, яка зараз знищує їх на рідній землі… Необхідне негайне втручання України, оскільки вона зобов’язана за будь-яких умов захищати своїх співвітчизників. Бо завтра буде пізно… На нашому боці воюють гвардійці ПМР, УНСО, ополчення, Чорноморське козацьке військо. 14 армія дотримується нейтралітету, донські та кубанські козаки давно зняті з позицій і відправлені додому. Ми лишилися сам на сам з ворогом. Сподіваємося, що Україна не залишить нас у біді в цей трагічний час в Придністров’ї.”

27-28 червня в Києві проходила VIII сесія УНА, на якій було підтверджено прагнення захищати українців ПМР. Делегати сесії прийняли заяву щодо ситуації в Придністров’ї:

“Українська Національна Асамблея повністю підтримує волю населення споконвічних українських земель на Дністрі, заявлену в рішеннях віча українців Придністров’я 16 травня 1992 року.

„Українська Національна Асамблея висловлює задоволення з приводу зміни позиції щодо подій в Придністров’ї Президента та Уряду України, що засвідчена в останніх їх заявах. У той же час УНА наголошує на недостатності декларації цих змін і наполягає на негайних конкретних кроках з боку України для припинення відвертого масового винищення українців Придністров’я, захисту їх життя та національних інтересів і гідності української держави. УНА вимагає негайно вирішити питання про можливу форму участі підрозділів українських збройних сил у розмежуванні воюючих сторін по лінії кордону ПМР з республікою Молдова та надання достатньої гуманітарної допомоги населенню Придністров’я.

Враховуючи події останнього часу, те, що Молдова знехтувала положеннями Гельсинських угод атакою на Бендери, УНА вважає, що настав час для реалізації прагнення населення Придністров’я до самовизначення, що єдине може запобігти його масовому винищенню.”

Проте всі ці заяви нагадували “глас волаючого в пустелі”.

В ніч на 21 червня загони УНСО разом з частинами Чорноморського козацького війська з боями прорвалися на територію міста Бендери, окупованого напередодні військами Молдови та ЗПОПом (загін поліції особливого призначення). Ворожі частини понесли важкі втрати і відступили за місто. Відмічено було повальне мародерство (пограбування квартир, комерційних та державних магазинів тощо), що спричинилось до дезорганізації молдовських військ та облегшило визволення міста. У ті дні близько 10 тисяч чоловік, переважно жінки та діти, перейшли державний кордон України, рятуючись від військових дій у ПМР. Більшість з них розмістились на території Одеської області.

Після Бендерської операції уряд Молдови зрозумів безперспективність військового вирішення придністровської проблеми на свою користь. Кишинів почав шукати інші засоби впливу. Для реалізації своїх планів було залучено відомого українського політика Чорновола, який 11 липня 1992 року виступив на Молдовському телебаченні з осудом українців Придністров’я. Виступ Чорновола був розцінений українцями ПМР не інакше, як зрада їхніх справедливих прагнень до соборності українських земель. Такого глузування з українців, що борються за свою свободу, не дозволяв собі ніхто в Україні.

Потуги Молдовської дипломатії дали свої плоди. 21 липня в райцентрі Кам’янка на півночі ПМР місцевою владою було роззброєно зведений відділ УНСО Придністров’я, який згідно з укладеною раніше мирною угодою між Росією та Молдовою був відведений з бойових позицій до місця постійної дислокації (до середини липня постійною дислокацією УНСО Придністров’я було старовинне козацьке с. Рашків). Саме роззброєння відбулося під вигаданим приводом, без домовленості з вищим керівництвом ПМР. Операція розроблялася при сприянні спецслужб України та Росії, і не без впливу Молдови. Особовий склад відділу був підданий брутальному „шпону” без пред’явлення ордерів на обшук та блокований в казармі. Проте вдалося обдурити недосвідчених “гвардійців” і вийти з оточення без втрат. Витіснення УНСО з території Придністров’я призвело до протестів з боку місцевого населення, яке вбачало в унсовцях своїх оборонців, та до підриву обороноздатності республіки.

Все це змусило керівництво ПМР засудити волюнтаристські дії місцевої влади.

УНСО в Придністров’ї мало офіційний статус, було зареєстроване, на відміну від України, мало широкі повноваження. Керівниками УНСО Придністров’я були Микола Карп’юк, Володимир Мамалиґа, Юрій Тима. УНСО діяло на всіх фронтах придністровсько-молдовського конфлікту. Близько півсотні унсовців були нагороджені урядовою медаллю “Захисник Придністров’я”.

Завдяки політиці, що її проводило керівництво УНА-УНСО в Придністров‘ї, з 1992 року в ПМР почали відкриватись українські школи, виходити газети українською мовою, діють українські культурологічні товариства. Тираспольському державному університету присвоєно ім’я Тараса Шевченка. Багато студентів з Придністров’я навчаються на відділеннях української філології в педагогічних вузах України, щоб навчати дітей мови батьків. В ПМР українська мова має статус державної на рівні з молдавською і російською.

Не встигли вщухнути бої, як урядова газета “Независимая Молдова” дала цілий розворот, присвячений УНА-УНСО, звідки варто зацитувати одне речення: “Можна поділяти чи не поділяти ідейні переконання і практичні методи членів Української Національної Асамблеї і бійців УНСО, але хочеться сподіватися, що ми будемо разом, якщо доведеться захищати незалежність національних держав від зловісного привиду “третього Риму”.

Чудовий урок політичним невігласам, приклад того, як робиться справжня політика. Не скигленням, не боязким вичікуванням, не посиланням на гельсінські угоди. Лише демонстрацією сили, а не слабкості, можна здобути прихильність та дружні стосунки.

Армія

Керівництво УНА-УНСО з перших днів проголошення незалежності приділяло велику увагу розбудові українських збройних сил. Керівництвом УНА-УНСО було прийнято рішення ініціювати роботу з повернення на батьківщину військовослужбовців-українців, що служать за межами України. Таких, за різними підрахунками налічувалось від 200 до 300 тисяч. У військові гарнізони країн СНД розсилались листівки УНА з закликом до офіцерів і прапорщиків, вихідців з України, повертатись на рідну землю. В деякі військові частини виїжджали агітатори від УНА-УНСО. Бажаючих повернутися виявилось багато, але процес гальмувався на міжурядовому рівні. Крім того, Росія не була зацікавленою втрачати українські військові кадри, які становили ядро її збройних сил. Українські чиновники з Міністерства оборони теж не були зацікавлені в поверненні величезної кількості військовослужбовців, що створювало їм зайві проблеми, враховуючи, що Верховною Радою було прийнято рішення скоротити чисельність ЗС до 200-220 тисяч чоловік.

Сам процес повернення був складний і не врегульований законодавчо. Доводилось йти іноді на крайні методи, як це було в Нахічевані (Азербайджан), де лише за підтримки тодішнього лідера автономії Гейдара Алієва вдалось, погрожуючи застосувати силу (планувалось на військовій бронетехніці прориватись в Україну), перевести всіх українських офіцерів та прапорщиків на батьківщину. Нахічеванська дивізія, підпорядкована за часів СРСР союзному КДБ, втративши українські військові кадри, перестала існувати. Все майно і зброя перейшли у власність азербайджанського народу, за що він щиро вдячний Україні і УНА-УНСО.

Паралельно з нахічеванськими подіями, відбувався процес повернення в Україну офіцерів Бакинського гарнізону. Для цього в Баку була створена в листопаді 1991 року регіональна Спілка офіцерів України, яку очолив полковник Олександр Слюсарев. На чолі делегації з 3-х офіцерів він 2 лютого 1992 року прибуває до Києва за допомогою у вирішенні питання повернення на батьківщину. Отримавши моральну підтримку і реальну відмову, делегація повертається в Баку, де офіцери-українці формують офіцерський взвод із 32-х чоловік і 3 березня знову прибувають до Києва. Наступного дня на майдані Незалежності взвод приймає присягу на вірність Україні, бере штурмом КПП Міністерства оборони і проривається до кабінету міністра. Рішення про їхнє повернення вирішується позитивно.

Після цього в Баку формується вже офіцерська сотня, яка 3 квітня у складі 122 чоловік на майдані Незалежності приймає присягу; через місяць ще одна сотня і т. д. Процес пішов.

Саме в середовищі офіцерів-українців бакинського гарнізону і народилась ідея створення Спілки офіцерів української діаспори (СОУД), установча конференція якої відбулася 7 червня 1992 року в київському Будинку науково-технічної пропаганди. В роботі конференції взяли участь 220 делегатів з Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії, Далекого Сходу, Москви, С-Петербурга та ін. Охорону здійснював загін УНСО.

Відкрив конференцію полковник Слюсарев, якого обрали Головою СОУД. Доповідач охарактеризував ситуацію, що склалася навколо повернення українських офіцерів; окреслив основні напрямки діяльності організації, висловив подяку УНА-УНСО за співпрацю і допомогу в організації з’їзду.

Наступні конференції та інші акції Спілки відбувались спільно з УНА-УНСО. Кульмінацією діяльності СОУД став день 21 вересня, коли до Києва на III конференцію прибув зведений полк офіцерів, не бажаючих служити в арміях іноземних держав. На відміну від попередніх, конференція розпочала свою роботу не в приміщенні, а на майдані Незалежності. До заходу готувались заздалегідь. З різних кінців СНД в штаб Спілки, який знаходився в приміщенні УНА-УНСО телефонували зацікавлені військовослужбовці. Велась інтенсивна переписка з офіцерами, які служили в діаспорі та їх родичами в Україні. До конференції була прикута увага і засобів масової інформації. Не всі вірили в перемогу СОУД над чиновниками з міністерства оборони.

Відкриваючи конференцію, голова СОУД зупинився на обставинах, що склалися навколо вирішення питання повернення військовослужбовців кадрової служби на батьківщину; оголосив мету конференції та порядок денний. Пополудні колона офіцерів, підкріплена загоном УНСО, попрямувала до Управління кадрів Міністерства оборони вирішувати питання свого переведення в українські ЗС. Керівництво УК МО, побачивши, що офіцери збираються брати штурмом КІШ, вирішило допустити їх всіх до актової зали. Після кількагодинної розмови чиновники з МО нарешті починають оформлення документів на відрядження офіцерів до ЗС України. Того ж вечора на майдані Незалежності полк приймає присягу на вірність Україні.

Наступного дня делегатів конференції – полковника Слюсарева і ще кількох прийняв перший заступник МО генерал-полковник Біжан. Було вирішено створити робочий орган для повернення в Україну й громадян-військовослужбовців і включення їх до складу ЗСУ.

Таким чином, Спілка офіцерів української діаспори здобула свою чергову перемогу, довела скептикам, що солідарність і наполегливість – велика сила. Загалом, за час свого існування, 1992-93 рр., СОУД спільно з УНА-УНСО перевели до ЗСУ більше тисячі офіцерів з-за меж України, яких не хотіло приймати Міністерство оборони; вимусили міністра оборони К. Морозова надати для перевезення 500 офіцерів, членів їх сімей та домашніх речей з Азербайджану в Україну 12 літаків Іл-76 МД, а також автотранспорт для перевезення речей з аеропортів по місцях проживання в Україні. В порівнянні з іншими військовослужбовцями – члени СОУД отримали, як компенсацію, зайвих 250-300 тис. російських рублів за цінами 1992 року.

Церква

Москва, не бажаючи миритися з незалежним статусом України, намагалася за будь-яку ціну зберегти тут свою духовну владу, послуговуючись таким потужним інструментом імперської політики, як Російська Православна Церква (РПЦ).  Передбачаючи неминучість утворення незалежної Української  Помісної Церкви, Москва у 1990 році перейменовує Український Екзархат РПЦ на Українську Православну Церкву (УПЦ).  Крок цей був безумовно вимушений, бо, по-перше, у 1989 році відновила свою діяльність в Україні Автокефальна Православна Церква (УАПЦ); по-друге, стрімко розбудовувалась Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ).

На початку 1992 року Українська Православна Церква заявляє про намір створити помісну Українську Православну Церкву.

Москва у відповідь скликає розкольницький Харківський Собор та починає наступ на українське православ’я.

16 червня 1992 року київська команда УНСО бере під свій захист резиденцію митрополита Київського, Володимирський Кафедральний Собор, всі собори та церкви УПЦ в межах Києва. Там забезпечується цілодобова охорона, оскільки представники  Московського Патріархату роблять спроби захоплення соборів та церков, особливо Володимирського Кафедрального Собору.

Москва направляє в Україну свого представника митрополита Володимира Сабодана, який збирається осісти в Києво-Печерській Лаврі. З метою недопущення московського ставленика в українську столицю, керівництво УНА-УНСО спільно з ієрархами УПЦ   проводить акцію, спрямовану на повернення Лаври в лоно українського православ’я.

18 червня 1992 року о 21.00 сотня стрільців УНСО організовано і швидко захоплює адміністративний корпус Лаври. Залишилось лише передати українську святиню її законним власникам – Українській Православній Церкві. На жаль, у церковні справи втрутилось вище керівництво країни.  Воно, під тиском Москви, змусило унсовців залишити територію Лаври.

25-26 червня  відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому прийнято рішення про об’єднання УАПЦ та УПЦ в Українську Православну Церкву Київського Патріархату (УПЦ КП). Першим  головним редактором центрального органу Київського Патріархату газети “Київський Патріархат” стає Олександр Коваленко, головний редактор центрального органу УНА-УНСО газети “Замкова Гора”.

Вже в липні у Вінниці та Луганську УНА-УНСО  передала УПЦ КП єпархіальні управління Московського Патріархату. Взагалі, тоді, у 1992 році, УНА-УНСО передала та допомогла відстояти для УПЦ КП  таку велику кількість храмів по всій Україні, що без перебільшення можна казати про визначну роль організації у створенні УПЦ КП.

Афганці

В листопаді 1992 році в Києві було проведено блискучу операцію  по захисту  “афганського будинку”.  Наприкінці літа кілька десятків сімей воїнів-афганців та багатодітні матері, не дочекавшись обіцяного новосілля в “Царському селі”,  вирішили покластися на власні сили і захопили там 19-поверховий будинок № 4-а по вул. Старонаводницькій, що призначався для представників владної еліти. Влада, обурена такою народною ініціативою, вирішила за всяку ціну відібрати квартири. В середині листопада на ім’я забарикадованих в будинку учасників афганської війни надійшло повідомлення такого змісту:

“Народний суд Печерського району Києва пропонує вам виконати в добровільному порядку до 23 листопада 1992 р. постанову прокурора Печерського району від 4 вересня 1992 р. про виселення з дому № 4-а по вулиці Старонаводницькій без пред’явлення іншого житла. У  випадку невиконання примусове виселення відбудеться 24 листопада 1992 р. о 10 годині. Ваша відсутність не буде вважатись перепоною для виконання постанови”.

Воїни-афганці звернулися до УНА-УНСО за допомогою. Напередодні операції по виселенню сімей, близько 10 години вечора, група унсовців чисельністю 30 чоловік   проникла в бунтівний будинок. На озброєнні в групи були пляшки з напалмом.

24 листопада о 5-ій ранку міліція виставила пікети по всьому периметру паркану, що оточував будівлю. Постійно прибувають все нові загони міліції, спецназ, високі міліцейські чини, машини “швидкої допомоги”, що привертає неабияку увагу заінтригованого натовпу, що зібрався побачити безкоштовне видовище, яке обіцяло видатись доволі цікавим. О восьмій ранку афганці вийшли на балкони з гаслами типу: “Будемо стояти до останнього!”.

В 9.00 прибули автобуси з Управління справами Кабміну – наводити порядок у квартирах після їх звільнення. Через півтори години з міліцейського гучномовця звучить вимога підкоритися владі. Після третього попередження почався штурм будівлі. Зверху полетіли пляшки з напалмом, вибухові пакети, цегла тощо. Нападники змушені були відступити, залишивши після себе трактор, з допомогою якого хотіли вирвати вхідні двері. Ще через годину готується черговий штурм. Підтягуються пожежні машини, “беркутівці” збиваються в групи. На балконі з’являється газовий балон.  Ніхто не наважується віддати наказ до третього штурму. Ситуація заходить в глухий кут. Близько 13 години сторони йдуть на переговори, за результатами яких з’являється інформація, що “афганцям” виділять квартири в будинку, якщо його покинуть унсовці. Залишити будинок прийшлось через підземні комунікації. Під землею пройшли близько 500 метрів і піднялись на поверхню вже на бульварі Л. Українки.

Ті з “афганців”, що стояли, як то мовиться, до останнього, отримали квартири в тому ж будинку. А ті, що піддалися тискові і звільнили їх, залишилися без житла.

1993

Ядерна зброя

20 березня 1993 з ініціативи УНА-УНСО в приміщенні Будинку вчителя відбулася конференція, присвячена проблемам  військово-промислового комплексу (ВПК) та ядерного статусу України. В роботі конференції взяли участь представники Токійського, Київського, Одеського університетів, Києво-Могилянської академії, Інституту ядерних досліджень АН України, делегації заводів ВПК, представники Міністерства оборони, дипломатичного корпусу.

Учасники конференції прийняли постанову, в якій застерігали керівництво держави від ліквідації ядерного потенціалу України. “Відмова від ядерного статусу означає для України повний політичний, економічний та оборонний крах, відкидає її назад у технічному розвитку, робить неконкурентноспроможною на світовому ринку новітніх технологій, ставить у повну залежність від агресивних ядерних і без’ядерних держав”.

З боку учасників наради було оголошено  повну підтримку зусиль УНА-УНСО, направлених на збереження ядерного статусу України. Як актуально це звучить в кінці 2003 року!

Дон

Як тільки на Дону місцеве козацтво проголосило автономію, організація стала надавати посильну допомогу прихильникам та ініціаторам створення, незалежної від Москви, Донської держави. Частина козаків почала усвідомлювати себе вже не “сословієм”, а представниками окремішнього від росіян народу, який утворився від змішання слов’янської, тюркської та половецької крові. На Дону повним ходом йшли процеси національного самоусвідомлення і державотворення, до яких центральна російська влада поставилась, звісно, дуже вороже. З метою запобігання зростанню самостійницьких настроїв, Кремль надає фінансову, матеріальну та іншу допомогу тим козацьким організаціям, які лояльно налаштовані до Москви. Ідеологи незалежності переслідуються владою, проти них чиняться провокації та репресії. Широкого розголосу набула справа осавула Молодідова – одного з організаторів 96-го козацького полку. На захист донського козака, нащадка української козацької старшини, прихильника Української держави виступила УНА-УНСО.

27 березня 1993 року стрільці УНСО провели пікетування посольства Російської Федерації. Пікетувальники висловили підтримку відродженню Дону і вимагали від керівництва Росії визнати право козаків на створення власної держави, а також припинення використання козаків у брудних політичних іграх Кремля. Представнику посольства була передана заява УНА-УНСО на ім’я Президента РФ Б. Єльцина та Голови ВР РФ.

В день суду над Молодідовим до Ростова-на-Дону прибув загін УНСО з Луганської області та представники УНА-УНСО з Києва. До приміщення суду, оточеного омонівцями, прибулі з України підійшли чіткою колоною, несучи червоно-чорний та синьо-жовтий прапори. За кілька днів Молодідова звільнили з під варти.

На захист Грузії

Весною 1993 року керівництво УНА-УНСО приймає рішення надати допомогу грузинському народові, який, відстоюючи цілісність своєї держави, зазнавав великих втрат у війні, розв’язаній Росією. Приводом до війни стало намагання Грузії влітку 1992 року взяти під свій контроль ділянку грузино-російського кордону з боку Абхазії, чим скористалися російські реакційні кола, спровокувавши збройний конфлікт. Самі абхази, які становили лише 17,8 % населення самої Абхазії і 1,8% населення Грузії, за підтримки регулярних військових частин Російської Федерації наважились чинити опір владі. Сепаратисти, підкріплені регулярними військовими  частинами Росії, відстоювали геополітичні інтереси Російської Федерації, дозволяючи їй контролювати значну частину кавказького узбережжя Чорного моря. З часом конфлікт набрав виразного грузино-російського протистояння. Територія, звідки зганяли грузинське населення, заселялась вихідцями з Північного Кавказу, Росії, Близького Сходу.

23 березня 1993 р. Верховна Рада Республіки Абхазія звернулася до Верховної Ради РФ “як правонаступниці Російської імперії з проханням повернути республіку Абхазія до складу Росії.” ВР РФ через тиждень приймає постанову, в якій рекомендує Президенту та Уряду РФ позитивно вирішити прохання ВР Абхазії щодо приєднання до Росії.

В перших числах червня до Києва прибула делегація в складі депутатів ВР Грузії. Керівництво УНА-УНСО вирішило надати допомогу грузинському народові в його боротьбі з російськими агресорами.

Перший підрозділ українців вступив на абхазьку землю в середині червня 1993 року і влився в ряди Сухумського батальйону морської піхоти Міністерства оборони Грузії. Вже на початку липня загін УНСО під керівництвом сотника Устима (Валерія Бобровича) приймає бойове хрещення – на  рейді м. Сухумі. Унсовцям з зенітної установки вдалося потопити російський військовий катер та перешкодити висадці російського десанту.

15 липня експедиційний відділ УНСО “Арго” вступив у бій з російськими військами в районі села Старушкіно. Проти унсовців були використані снаряди з іпритом. На щастя, вітер відвернув газ в інший бік.

17 липня українці отримали наказ зі штабу грузинських військ прорвати оборону ворога в передмісті Шроми (поблизу Сухумі). 23 стрільці УНСО, озброєні автоматами, двома станковими кулеметами і трьома гранатометами, разом з невеликою групою грузинських морських піхотинців, увірвалися в Шроми та, завдаючи ворогові значних втрат, дійшли аж до центру міста. Побачивши, що обіцяного підкріплення немає,  змушені були, щоб не потрапити в оточення, закріпитись в кам’яних будинках. Впродовж кількох днів тривали масовані атаки ворога.

19 липня грузинський штаб, так і не надіславши підкріплення, дав наказ відходити. Відходячи в гори, українці втратили двох своїх товаришів вбитими і сімох пораненими. Стрілець Цвях (Леонід Ткачук), прикриваючи відступ, був смертельно поранений і помер на руках свого батька, ройового Обуха (Ігора Ткачука).  Гранатометник Діброва (Сергій Обух) загинув, коли піднявся на повний зріст, щоб пострілом з гранатомета вразити ворожу БМП. Уламки від снаряду влучили йому в скроню. Тяжко поранений сотник передав командування підрозділом чотовому Байді. Всю ніч наші стрільці горами виходили на з’єднання зі своїми, виносячи вбитих товаришів, поранених сотника та стрільців Гонту, Клена, Дубецького, Руту, Обуха, Шипшину.

Втрати росіян становили 54 убитих і поранених та один спалений танк Т-80 (дані отримані з радіоперехоплених переговорів командира російського підрозділу зі своїм штабом). Наступного дня цього командира знайшли повішеним.

Замість пораненого сотника Устима новим командиром став поручник Таран (Микола Карпюк).

24 липня загін УНСО був накритий мінометним вогнем. В короткий термін були поранені четверо українців: поручник Таран, стрільці Багряний (Роман Галазика), Липа (Андрій Тима), Шаміль (Юрій Колесников). Поранені були винесені з бою і доставлені до Сухумського медсанбату, а звідти до Тбіліського військового госпіталю, в якому заліковували рани інші стрільці УНСО.

30 липня стрілець Багряний, не зважаючи на всі зусилля лікарів, помирає.

В той час, коли стрільці Української Народної Самооборони вели кровопролитні бої на Кавказі, на їхній батьківщині співробітники СБУ вели брудну роботу проти їх рідних і близьких. В Київській, Львівській, Черкаській та Тернопільській областях була розгорнута шалена кампанія дезінформації, залякування, шантажу тощо. Керівників обласних організацій УНА-УНСО намагалися залякати відповідальністю за порушення Конвенції по боротьбі з найманством. Для довідки: Конвенція, ухвалена 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН, так і не вступила в дію, оскільки з 22 необхідних для ратифікації, її ратифікували лише шість країн Африки та… Україна. Переслідувалися поранені, що прибували з зон бойових дій. Їх позбавляли необхідної медичної допомоги. В аеропорту Бориспіль кілька днів тримали доставлену з Грузії труну з тілом Багряного, не дозволяючи її  перевезти до Львова, звідки родом загиблий, для поховання.

Врешті-решт 14 серпня труну з тілом Багряного доставили до Львова, де її було виставлено в одній із зал управи Руху для прощання з громадськістю міста. Траурна церемонія прощання тривала до наступного дня.

15 серпня пополудні похоронна процесія (в кількості 2-х тисяч чоловік) з тілом покійного попрямувала через центральну частину міста до Преображенської церкви, де було відправлено панахиду. Після відправи відбувся траурний мітинг, на якому виступили керівники організації. Виступаючі наголосили на тому, що смерть Багряного стала першою втратою незалежної Української держави у збройній боротьбі супроти московських окупантів.

Поховали стрільця на полі Личаківського цвинтаря, яке напередодні місцева влада відвела під захоронення українських військових, загиблих у різні періоди визвольних змагань українського народу. Могила стрільця УНСО виросла тут першою.

14 серпня Радою козацьких отаманів Київщини, Київським Братством УПА та Всеукраїнським товариством політв’язнів і репресованих була ухвалена заява до Президента та Уряду України з проханням докласти всіх зусиль для припинення кровопролиття і війни та встановлення миру в Грузії. В заяві, озвученій 23 серпня на урочистому мітингу з нагоди другої річниці проголошення Незалежності, було дано високу оцінку миротворчим зусиллям УНСО: „…з великою повагою ставимось до тих українських добровольців, які покинули затишні домівки, щоб докласти всіх зусиль для встановлення миру і спокою на багатостраждальній грузинській землі. Вважаємо бійців Української Народної Самооборони, які несуть миротворчу місію в Сухумі та інших містах – справжніми синами українського народу, гідними нащадками лицарського духу козацької України. Особливу повагу викликає той факт, що роблять вони це за покликом серця, власним коштом, не маючи слави і пільг блакитних шоломів.”

Допомога УНСО братньому грузинському народові була схвально зустрінута патріотичною частиною українського суспільства. До діяльності організації була прикута посилена увага українських ЗМІ. Про бойові дії УНСО український журналіст Георгій Ґонґадзе зняв документальний фільм “Тіні війни”, для чого він спеціально відвідував місця дислокації унсовців. Фільм демонструвався за кошти організації комерційними телеканалами в більшості областей України.

В той же час злочинна українська влада намагалася всіляко перешкоджати діяльності УНА-УНСО. Адже організація, допомагаючи Грузії, не забувала і про українські проблеми, зокрема, про корупціонерів, з якими вела безкомпромісну боротьбу. Особливого загострення і драматизму набула ця боротьба у м. Вінниці та області, де організація зуміла очолити стихійні виступи громадськості проти місцевих корупціонерів, і, зокрема, проти мера Вінниці Д. Дворкіса.

УНА-УНСО в Вінницькій області організаційно оформилась 12 грудня 1991 року, і хоч, порівняно з деякими іншими обласними осередками була значно молодшою, проте одразу ж зарекомендувала себе достатньо боєздатною структурою. З перших днів свого утворення Вінницька УНА-УНСО включилась в політичну боротьбу не лише в своїй області, а й за її межами: поїздка до Севастополя, Придністровська кампанія, допомога грузинському народові тощо. Чисельні унсовські мітинги протесту в м. Вінниці та інших населених пунктах області неодноразово переростали в силове протистояння спецпідрозділам “Беркуту”, ОМОНу, частинам внутрішніх військ. В результаті активних дій місцевої УНА-УНСО проти її активістів було заведено масу кримінальних справ. Декого з керівництва, не кажучи вже за рядових членів, навіть засуджено до позбавлення волі: Сергія Чаплигіна, голову обкому УНА та Сергія Чумака, його заступника – на 2,5 роки. За результатами опитування громадської думки, проведеного наприкінці 1993 року соціологічною службою, Сергій Чумак був названий людиною року, а організація мала тоді найвищий рейтинг.

14 вересня поблизу м. Сухумі, відбиваючи наступ російських військ, загинув стрілець УНСО Глухий (Роман Музика).

На адресу Президента та Верховної Ради України надходить лист від Джаби Іоселіані, Голови Тимчасового Надзвичайного Комітету Республіки Грузія. В посланні дається висока оцінка діяльності УНСО: “ … Тільки громадяни України – стрільці Української Народної Самооборони декілька місяців тому прийшли на допомогу грузинському народу, що мало велике значення для морально-політичного становища Грузії в ці важкі для неї дні. Мужність, відвага, військова майстерність стрільців УНСО викликали у всій Грузії безмежну повагу та довіру до України. Вже сьогодні можна говорити про легенду, котра безперечно сприятиме дружнім  взаємовідносинам між нашими народами…”

4 жовтня в бою під м. Хомі, утримуючи перевал, яким рятувалися грузинські біженці, загинули стрільці УНСО: Володимир Крутик та Олекса Довгий.

17 жовтня в бою за м. Самтредіа гине Селдом (Віктор Нестерчук).

Всього в боях з російськими загарбниками в Абхазії загинуло семеро українських громадян – стрільців УНСО. До нагороди, згідно указу Президента Грузії за №230 від 15.10.93 р., було представлено 25 унсовців, з них семеро посмертно. 

УСНО поза законом

Діяльність УНСО в Абхазії не залишилась поза увагою російських засобів масової інформації, які розгорнули шалену антиукраїнську кампанію, до якої, слухняно підгавкуючи, приєднались російськомовні мас-медіа в Україні. Газета “Киевские ведомости” від 9 червня 1993 р. повідомляла про масову загибель (40 чол.) бійців УНСО в Абхазії, які ніби-то згоріли живцем в одному з адмінбудинків м. Сухумі.

Не мовчало і російське керівництво.  І вже 4 жовтня 1993 року Президент України Леонід Кравчук після  розмови з Б. Єльциним змушений був заявити, що “будь-які військові чи силові формування створювані поза армією мають бути заборонені законом”. Заговорили про це і представники політичних партій, стурбовані зростанням у суспільстві авторитету УНА-УНСО.

Як ніколи, оперативно, 11 листопада 1993 року Верховна Рада України, прийняла Закон “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України”, яким передбачена кримінальна відповідальність за участь у збройних конфліктах інших держав, створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань, найманство. Порушення цього Закону передбачає ліквідацію організації, яка займається створенням воєнізованої структури, а її учасникам – ув’язнення на строк від двох до восьми років, керівникам – від трьох до десяти. Найманство “оцінене” в 12 років, а участь у складі воєнізованих формувань у нападі на державні установи, підприємства, організації тягне на всі 15.

В Законі є і примітка: “Під воєнізованим слід розуміти формування чи групу, які мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність, підпорядкованість, дисципліну, а також в яких проводиться військова або стройова чи фізична підготовка”. Виходячи з цього, під статті Закону можна, при бажанні, підвести будь-яку скаутську організацію,  спортивний клуб тощо.

Якби у цивілізованих країнах існувала кримінальна відповідальність за найманство, то майбутній Президент Франції де Голь був би засуджений до 12 років за участь у війні проти Української Народної Республіки в складі польської армії Ґаллєра. Те ж саме чекало б і героїв США – поляків Костюшка і Пуласького, пам’ятники яким встановлено напроти Білого Дому в Вашингтоні. Вони допомогли американцям перемогти англійців у війні за незалежність. Серед відомих імен можна згадати найманців Хемінгуея, Сервантеса, Рене Декарта, Джека Лондона, Ярослава Гашека та багатьох інших. Історія козаччини невідривно пов’язана з найманством.

Не відомо, як склалася б історія ХХ століття, якби не український найманець, Юрій Будяк (літературний псевдонім Віталій Таль), який, очолюючи один із військових загонів бурів в Англо-бурській війні, не врятував би від розстрілу майбутнього прем’єр-міністра Великобританії Вінстона Черчілля.

Парадокс, але швейцарці, що традиційно несуть службу в гвардії Папи Римського ось уже пів тисячоліття, теж є найманцями. В розвинених країнах немає законів про заборону найманства – адже така заборона є порушенням прав людини. За український проект Закону щодо заборони найманства проголосувало 269 народних обранців, проти лише 23.

Грузія 1993 

Після проголошення незалежності Грузія ввійшла у період політичної нестабільності, що виявилася у державному перевороті (поваленні у 1991 р. щойно обраного президента Звіада Гамсахурдіа та встановленні влади спочатку Військової, а згодом Державної Ради) та двох етнічних конфліктах (в Південній Осетії у 1991–1992 рр. та Абхазії у 1992–1993 рр.), які в сукупності переросли у повномасштабну громадянську війну. Після втечі президента З. Гамсахурдіа з країни у січні 1992 р. його прихильники фактично приступили до партизанських дій, але їх діяльність не поширилася на всю країну, а обмежилася тільки західними прибережними районами. Підписання головою Державної Ради Грузії Е.Шеварднадзе Сочинської угоди 24 червня 1992 р. зняло військову напругу в Південній Осетії і війська Держради зосередилися на протистоянні з самопроголошеним державним утворенням абхазів.

Абхазьку сторону неофіційно (але досить потужно) підтримувала Російська Федерація, яка надавала військову допомогу здебільшого нелегально (поставками зброї іспорядження, а також регулярними військовими підрозділами і з’єднаннями) чи напівлегально (через російських добровольців-козаків і формування Конфедерації народів Кавказу). Грузинська сторона у конфлікті окрім регулярних військових і воєнізованих формувань (армія, міліція та внутрішні війська) також використовувала гро-мадські парамілітарні угрупування (Національну гвардію під командуванням Тенгіза Кітовані, «Мхедріоні» на чолі з Джабою Іоселіані, «Монадіре» під головуванням Емзара Квіціані та інші загони оборони Кодорської ущелини). Втім, зогляду на російську підтримку абхазів та партизанські дії звіадистів, зазначених сил грузинській стороні було явно недостатньо, тож було розпочато переговори з  УНСО, яке вже встигло себе проявити у Придністровському конфлікті та проявляли стійку ворожість до геополітичних впливів росіян. Домовленість щодо участі УНСО у конфлікті було досягнуто не з грузинськими урядовцями, а з керівництвом однієї з політичних партій –«Громадянським конгресом Грузії»77, але з огляду на реалії тогочасного перебігу подій ніякі міжпартійні угоди не мали б чинності без схвалення їхчленами Державної Ради Грузії, тож очевидно, що керівництво УНСО налагоджувало зв’язки саме з ними. Не зважаючи на деталі переговорів є факт наявністі подальшої домовленості між керівництвом УНСО і власне Держрадою про участь експедиційного корпусу «Арго» в грузино-абхазькому конфлікті в якості окремого добровольчого формування.

Прибуття в Грузію першої групи українських добровольців  відбулося 30 червня1993 р.В.Бобрович досить детально описує участь «аргонавтів» у військових діях впродовж липня 1993 р., згадуючи обстріл українсько-грузинських позицій зросійського катеру та моторного човна, затоплених згодом стрільцями УНСО99, взяття під контроль кількох населених пунктів на лівому березі річки Східної Гумістита бій під Шромами. Після Шромського бою, де українці вперше отримали втрати загиблими, а командир «Арго» був важко поранений, у мемуарах ветеранів УНСО виникає «біла пляма». Саме Шромським боєм більшість мемуарів закінчує українську участь у грузино-абхазькому конфлікті. І тільки В.Ущаповський описує подальшу історію «Арго».Мовчанку ветеранів-мемуаристів щодо подальшої участі «Арго» в грузинській громадянській війні в принципі можна досить просто пояснити –жоден з ветеранів УНСО, які наразі опублікували свої спогади (В.Бобрович, В.Мирончук, Ю.Колесников), у цьому конфлікті участі не приймав (окрім В.Ущаповського).

***

Книга спогадів «Гаряча осінь 93-го» наводить ще одну причину такої мовчанки. Як зазначає В.Ущаповський щодо участі в грузинській громадянській війні Провід УНА-УНСО (вище командування УНСО і одночасно керівний орган її політичної надбудови –партії Українська Національна Асамблея) і особовий склад експедиційного корпусу «Арго» вступили у принциповий конфлікт. Провід категорично заборонив «Арго» приймати участь у міжгрузинському протистоянні на будь-якому боці. Це логічно, адже одна сторона конфлікту –звіадисти, є дуже близькими до українських націоналістів у ідеологічно-сві-тоглядній площині, між тим протилежна сторона конфлікту (принаймні її значна частина –«Мхедріоні» на чолі з Джабою Іоселіані та Національнагвардія під проводом Тенгіза Кітовані) були тісно пов’язані з УНА-УНСО організаційно. Між тим особовий склад корпусу відмовився виконувати даний наказ і фактично відсторонив від командування чотового В.Соловея, який на той час був командиром «Арго» і стояв на позиціях Проводу УНА-УНСО. Де-факто командування корпусом взяли на себе ройові «Кавун» і «Тополя». Морально підтримав «бунтівних аргонавтів» і представник УНА-УНСО в Тбілісі Анатолій Лупиніс, який хоч формально і не виступив проти наказу Д.Корчинського, але постійно дзвонив у Київ з запитами чи не бажає Провід змінити свого рішення щодо заборони участі експедиційного корпусу у грузинській громадянській війні. Але ані Провід, ані «Арго» на ескалацію конфлікту йти не бажали, тож Провід не став застосовувати до особового складу фактично бунтівного корпусу жодних санкцій (та йочевидно жодних санкцій він застосувати просто не мав можливості), а особовий склад, щоб не ускладнювати зовнішньополітичні позиції Проводу, приймав участь у війні не як представники УНСО, а як представники грузинської організації «Мхедріоні», куди всі члени «Арго», що бажали продовжувати війну. формально вступили.

 Між тим, зв’язки між Проводом і «Арго» (групою бійців «Мхедріоні») розірвані не були: Провід УНА-УНСО продовжував підтримувати з особовим складом контакти в такому ж режимі як і до конфлікту та навіть направляти до «Арго» нових бійців. Колишній експедиційний корпус УНСО продовжував діяти як окремий (і що найголовніше –український) підрозділ (реально до складу «Мхедріоні» він так і не ввійшов) і його статус фактично нічим не відрізнявся від «доконфліктного» статусу.

Представником УНА-УНСО в Тбілісі був Анатолій Лупиніс. Гонгандзе і Лупиніс були ключовими особами у процесі доставки членів УНСО у зону бойових дій. Грузинська сторона намагалася «замовляти» в УНСО певних спеціалістів яких в Грузії було обмаль.  Окремо варто відзначити інструктаж, що проводив «Спис» (відповідальний за вербовку в Україні представник УНСО) перед від’їздом в Грузію. В інструктажі було категорично оголошено про неоплачуваність участі в конфлікті, більше того – всі фінансові домовленості «на місці» в обхід УНСО оголошувалися дезертирством і зрадою, що тягнуть за собою розстріл, навіть «заробіток на трофеях» бійцям УНСО заборонявся. Але в реальності цей інструктаж був чистою формальністю. І згадана вище відмова особового складу «Арго» підкорятися наказу Проводу УНА-УНСО щодо заборони участі у громадянській війні є яскравим підтвердженням цьому.

***

 База УНСО була розташована у Гдані (районі Тбілісі) на території колишнього автотранспортного підприємства. На другому поверсі адміністративного корпусу знаходилось одноярусне спальне приміщення «Арго», який бійці називали «чотовий кубрик».

У дворі знаходилась також їдальня, де «аргонавти» харчувалися тричі на день. Окрім експедиційного корпусу УНСО на базі в Гдані дислокувався підрозділ «Мхедріоні» та загони ополченців. Під час прибуття  в «Арго» все перебувало під командуванням чотового В.Соловея.

Серед особового складу «аргонавтів» автор спогадів згадує ройових «Тополю» і «Кавуна», політреферента «Ворона», медика підрозділу «Пілюлькіна», стрільців «Лотоса», «Ланцюга», Олега Марчука. Сам В.Ущаповський за «норвезьку» борідку і флотський тільник став «Шкіпером». «Арго» в цей час відпочивало після штурма Хоні, в якому один стрілець був поранений і двоє загинули від снаряду, випущеного звіадистами з саморобної одиночної пускової установки.  В.Ущаповський долучив до них уривок спогадів стрільця УНСО «Ланцюга», який висвітлює історію «Арго» від кінця військових дій в Абхазії до прибуття «Шкіпера». Своє долучення до лав експедиційного корпусу УНСО «Ланцюг» описує наступним чином: як колишній військовий спеціаліст, ліквідатор аварії на ЧАЕС та «екстремал-любитель» влітку 1992 р. він поїхав до Придністров’я, де безрезультатно намагався долучитися до козацьких підрозділів. А після повернення в Одесу завдяки настінній агітації потрапив до УНСО, у складі якої і повернувся до Придністров’я. Після закінчення військових дій «Ланцюг» так і не зміг повернутися на роботу (через продовження економічної кризи і примусові відпустки), тож поїхав уКиїв, де прожив близько тижня. За цей час там зібралося кілька таких як і він сам «незайнятих» людей (серед них «Ланцюг» згадує ще двох ветеранів Придністровського конфлікту –«Захара» і стрільця з Умані). З появою ройового «Кавуна» і прихильного до УНСО підприємця, який дав на організацію виїзду 300 доларів США, з зазначених осіб була сформована чергова зміна для «Арго». «Зміна» вирушила потягами через Ростов і Грозний до Тбілісі. У грузинській столиці стрільців УНСО ніхто не зустрічав, а дістатися до бази «Арго» в Гдані вони змогли через мережу «Мхедріоні». У Гдані нова змінапробула близько доби. На той момент «Ланцюг» згадує на базі «Арго» пораненого стрільця «Макса» і старшину УНСО «Списа», який розподілив нових стрільців і надав їм псевдоніми. За добу мікроавтобусом, наданим Д.Іоселіані, зміна вирушила в Самтредіа, де була поселена у центральному готелі міста, та ще добу очікувала з’єднання з попередньою зміною, яка щойно поверталася з боїв за Шрому.

***

Під час змін кількість стрільців «Арго» оцінюється «Ланцюгом» в 30–40 осіб. Очевидно ще об’єднаною групою «аргонавти» близько тижня тримали позиції на півторакілометровій ділянці річки Цхеніскалі, охороняючи два автомобільні мости. Після чого попередня зміна повернулася в Україну. Озброєний підрозділ був автоматами калібру 5,45 мм румунського виробництва, яких близько 600 одиниць закупив Боржомський осередок «Мхедріоні» і видав новій зміні УНСО ще в Самтредіа. До автоматів комплектувалися по чотири магазини, підсумки, штик-ножі. Окремо видавалося по дві гранати на стрільця. Хоча запаси гранат у «Мхедріоні», як зазначає «Ланцюг», були значні і «Арго» постійно могла ними поповнюватися на відміну від набоїв, яких було відносно небагато. Після свого відльоту попередня зміна лишила новим «аргонавтам» свої розгрузки, речові мішки, додаткові підсумки та що найголовніше –гранатомети, які були надзвичайно корисні в умовах великої кількості гранат.

У такому складі із зазначеним озброєнням експедиційний корпус УНСО приймав участь у боєзіткненнях зі звіадистами в районі залізничного мосту через Інгурі, де озброєння «Арго» доповнилося снайперською гвинтівкою Драгунова (снайпером став ройовий «Кавун»). Згодом «Арго» приймало участь убоях в Очамчирі (куди вони були доставлені гелікоптером Мi-8 з Кутаїського аеродрому) та в Сванетії (в районі Кодорської ущелини). «Кавун» і двоє стрільців УНСО були певний час в полоні у звіадистів. Але після «звільнення Сухумі від російсько-абхазьких військ» (коли звіадисти тимчасово уклали мир з військами Державної Ради Грузії) полонені «аргонавти» були звільнені і навіть отримали конфісковане в них озброєння. Вже в Кутаїсі всі «аргонавти» (колишні полонені, чергова зміна й ті, що знаходились на базі) знову об’єдналися під командуванням чотового В.Соловея. Тут «Арго» отримало звістку про початок повномас-штабної громадянської війни (звіадисти відновили військові дії проти Державної Ради Грузії, захопили Хоні і наступають на Самтредіа, звідки очевидно продовжать наступ на Кутаїсі та Тбілісі) і пропозицію прийняти участь у боях зі звіадистами на стороні Держради.  Саме в цей момент і відбувся  конфлікт між особовим складом «Арго» і його командиром. В.Соловей який рішуче відмовився від грузинської пропозиції посилаючись на наказ Проводу УНА-УНСО, натомість група «аргонавтів» на чолі з ройовими «Тополею» і «Кавуном» прийняли рішення долучитися до військових дій як «приватні особи», без знаків розрізнення УНСО.

Не всі «аргонавти» виступили протирішення чотового, а деяка частина разом з В.Соловеєм відправилися до готелю. А серед тих, хто долучився до «Кавуна» і «Тополі» згадуються «Довгий», «Фауст», «Пауль», «Фельдшер» , «Ланцюг». Обмундирування «аргонавтів» та момент конфлікту з чотовим –автомати (до кожного по сім-вісім магазинів), каски, розгрузки, речові мішки, рюкзаки, підсумки. Не було в наявності тільки бронежилетів. Підрозділ мав додатково кілька кулеметів і гранатометів. На той момент експедиційний корпус УНСО був одним з найкраще озброєних підрозділів військ Держради. У подальшому штурмі Хоні «Арго» вже приймала участь у неповному складі (без тих, хто вирішив не йти проти наказу Проводу УНА-УНСО).

 Як зазначалося вище, не зважаючи на фактичний бунт в «Арго» (неви-конання наказу про заборону участі у грузинській громадянській війні), Провід УНА-УНСО продовжував працювати з «бунтівними аргонавтами» у тому ж режимі. УНА-УНСО фактично вважала подальшу активну участь у бойових діях недоцільною, але доцільним вважало свою військову присутність в Грузії. Для організації це було набагато кориснішим (в плані пропаганди), ніж участь убоєзіткненнях місцевого значення та ще й з людськими втратами.

***

Тож з відновленням активної фази грузинської громадянської війни УНА-УНСО хотіла забезпечити собі тільки «ефект присутності» у «гарячій точці», а не ведення військових дій проти потенційного противника (чого прагнула організація під час війни в Абхазії), тим більше, що цей самий потенційний противник (російські війська) у міжгрузинському протистоянні згодом-таки прийняли сторону Держради. Але окрім «ефекту присутності» Провід УНА-УНСО прагнув досягнути ще однієї цілі –вишколення власного членства у бойових умовах. Саме тому Провід наполягав на постійній заміні стрільців, які провели у активних бойових діях більше місяця, навіть у випадку, коли немає чергової зміни. Таким чином УНА-УНСО планувала разом з вишколенням особового складу максимально уникнути людських втрат. Але «бунтівна» частина «Арго» не зважала і на цю інструкцію Проводу, залишаючись у Грузії по кілька місяців.

Спосіб добору молодшого командного складу в «Арго» був наступним: ройові обиралися особовим складом, а командування УНА-УНСО своїм наказом про призначення лише формально закріплювало реальний порядок речей. Не зважаючи на конфлікт щодо участі у грузинській громадянській війні, після повернення на базу в Гдані «бунтівні аргонавти» очевидно знову підпорядкувалися чотовому В.Соловею. Принаймні «Шкіпер», який прибув на базу «Арго» вже по поверненні «бунтарів» після штурму Хоні, чітко визначає В.Соловея старшим за званням і посадою офіцером «Арго» і тільки наступними за ним командирами називає ройових «Кавуна» та «Тополю». На базі постійно виконувався військовий розпорядок дня (з п’ятикратною молитвою включно) і навіть проводилися вишколи особового складу, чого не було в жодному грузинському підрозділі, що знаходився в тилу.

Під час військових дій  УНСО суворо дотримувалося «сухого закону». Загалом рівень дисципліни в «Арго»  був досить високий . Серед дисциплінарних стягнень попередження перед строєм, позбавлення права носити однострій з відзнаками і зброю, биття «буками», вигнання з ганьбою та розстріл.

Під час вигнання з ганьбою винний позбавлявся однострою, зброї і квитка додому.  Зокрема два вигнаних стрільця,  згодом перейшли служити у грузинські організації ополченців «Мхедріоні» та «Білий Орел». За сприяння міністра безпеки Грузії Ігоря Гіоргадзе «Арго» був по-новому уніформований укамуфляжні однострої грузинських прикордонних військ і озброєний  радянськими автоматами АК-74, двома кулеметами РПК-74 та трьома гранатометами РПГ-7, до яких комплектувалися  оптичні приціли.. Допомогу уніформою і озброєнням І.Гіоргадзе надав з надією у подальшому підпорядкувати «Арго» собі (окрім власного Проводу експедиційний підрозділ УНСО підпорядковувався тільки Д.Іоселіані, як лідеру «Мхедріоні», і тільки в площині військової координації), але А.Лупинос, який був представником УНА-УНСО в Тбілісі, постійно противився цьому. Основною причиною була відраза Лупиноса до колишнього працівника КДБ (яким був І.Гіоргадзе) і прихильне ставлення до Д.Іоселіані, який в СРСР також був в’язнем, хоча кримінальним, а не політичним.

 У Самтредіа експедиційний корпус УНСО був розміщений на базі «Мхедріоні» на території інтернату-колонії для малолітніх правопорушників. Напередодні боїв в Самтредіа 17 жовтня 1993 року: кожен стрілець мав по 5–7 автоматних магазинів, 2–4 ручні гранати, 6 реактивних снарядів до РПГ-7. У цих боях експедиційний корпус УНСО діяв трьома вогневими групами, кожна з яких складалася з автоматника, гранатометника і кулеметника. Самтредіа в результаті боїв був захоплений звіадистами і шосе, яким відступали з міста стрільці УНСО, було обстріляне реактивними снарядами з саморобної одиночної пускової установки. Під час обстрілу стрілець «Клим» був убитий, стрілець «Селдом» смертельно поранений (помер вже у шпиталі в Кутаїсі і був урочисто похований на військовому цвинтарі в Тбілісі), тяжко поранені були О.Марчук і «Доктор», легко поранені були політреферент «Ворон» і ще кілька стрільців, обидва ройові були контужені. Фактично на наступний день боєздатними лишилися тільки троє «аргонавтів» –ройові «Кавун» і «Тополя», що досить легко перенесли контузію та сам командир.

***

Після розгрому «Арго» під Самтредіа експедиційний корпус УНСО все ж продовжив своє існування, адже з бази у Гдані прибуло поповнення у складі майора УНСО «Зеленого» (якому було передано командування чотою «Арго»), «Макса» (був ймовірно поручиком УНСО і заступником «Зеленого») та стрільців «Студента» і «Крони». Крім того на базі у Гдані лишався ще стрілець «Лотос» у якості господарника. «Кавун» і «Тополя» були прикомандировані до особистої охорони голови «Мхедріоні» Д.Іоселіані, тож нова зміна «Арго» фактично лишилася у складі всього чотирьох бійців. «Зелений» після взяття військами Держради Самтредіа у «чотовому кубрику» мав розмову зі «Шкіпером», «Кавуном» і «Тополею», намагаючись дізнатися про їх настої і плани. «Зелений» підбивав співрозмовників до переходу на бік звіадистів (які були ідеологічно ближчі, ніж «Мхедріоні»), намагався вивідати чи не мають вони самі таких бажань. Ця розмова була інспірована Проводом УНА-УНСО з метою перевірки «благонадійності» особового складу експедиційного корпусу. Отримавши відмову, «Зелений» оголосив, що «Арго» відходить на Тбілісі, звідки повертатиметься до Києва, а відкомандированим «аргонавтам» пропонується також «особливо не затримуватися» у зоні конфлікту. І«Шкіпер», і обидва колишні ройові погодилися з пропозиціями чотового. Тож цей момент фактично став кінцем «епопеї Арго» або принаймні її першого етапу (на запрошення грузинського уряду «аргонавти» повернуться в Грузію у 1998 р.).

***

Умови участі КНСО у військових діях лишався однаковим під час грузино-абхазького конфлікту і під час грузинської громадянської війни. Цей статус передбачав участь у війні в якості окремого збройного формування на правах союзників-добровольців з використанням власних відзнак (за виключенням незначного періоду між забороною Проводу УНА-УНСО і його дозволом на виїзд на фронт, на який фактично припадає тільки один бій –штурм Хоні). При цьому в обох випадках українські добровольці підпорядковувалися грузинській стороні тільки у військовому відношенні (у грузино-абхазькому конфлікті –батальйону грузинської морської піхоти, у грузинській громадянській війні –командуванню «Мхедріоні»), лишаючи політичні рішення за власним Проводом. В такому статусі УНСО приймало участь у наступних епізодах грузинської гро-мадянської війни: бій за залізничний міст через річку Інгурі, бої в Очамчирі та районі Кодорської ущелини, перша (невдала) спроба «визволення» Самтредіа 17 жовтня 1993 р. та друге (вдале) «визволення» цього ж міста. Таким чином, характер участі українських націоналістів в грузинській громадянській війні 1991–1993 рр. можна окреслити як участь союзного добровольчого формування, що підпорядковувалося власному національному керівництву у площині політики, агрузинському командуванню підлягало лише в площині військової координації. Отже, стрільцівУНСО однозначно можна вважати як добровольців, а їх статус –цілком відповідним всім вимогам «Конвенції про закони і звичаї суходільної війни» 1907 р. (наявність командира, здатного нести відповідальність за дії підлеглих; власні відзнаки; відкрите носіння зброї; дотримання законів і звичаїв війни), за якою у міжнародному праві прийнято визначати статус комбатанта.

file:///C:/Users/Alexandr/Downloads/%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC-%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0-%D0%B9-%D1%83%D0%BD%D1%81%D0%BE-%D0%B2-%D0%93%D1%80%D1%83%D0%B7%D1%96%D1%97(1).pdf

Микола Кравченко

1994

Вибори

За результатами голосування 27 березня було обрано депутатом ВР України Юрія Тиму – голову Тернопільського обласного комітету УНА-УНСО;  за результатами другого туру на Львівщині перемогли голова Львівського обкому УНА-УНСО Олег Вітович та начальник штабу Львівської крайової команди УНСО Ярослав Ілясевич.

В травні 1994 року Юрій Шухевич попросив в організації відставки, не бажаючи, за його словами, виконувати роль “весільного генерала”.

6-7 серпня 1994 серед мальовничої природи Бережанщини (Тернопільська обл.), було обрано нового Голову УНА-УНСО. Ним став народний депутат Олег Вітович. Головою Виконкому УНА-УНСО залишився Віктор Мельник.

Чечня. 1994.

З настанням літа 1994 року російські ЗМІ започаткували шалену кампанію дезінформації щодо чеченської республіки Ічкерія. Використовуючи блокаду, в якій опинилася ця республіка, російські преса, радіо та телебачення висвітлювали усі події в цьому північнокавказькому регіоні в спотвореному вигляді. Мета – підготувати громадську думку до схвалення майбутнього вторгнення в Чечню російських військ.

Намагаючись посіяти смуту в нескореній республіці, Москва вдалася до випробуваної тактики. Було звільнено багато кримінальних авторитетів чеченського походження з метою створення негативного іміджу чеченця.

Усвідомлюючи, наскільки катастрофічною для інших кавказьких республік та небажаною для України буде окупація Чечні російськими військами, та з метою отримання об’єктивної інформації, керівництвом УНА-УНСО в серпні 1994 року було прийнято рішення про направлення на Кавказ Анатолія Лупиноса та народного депутата Юрія Тиму.

На зустрічі з Дудаєвим було домовлено, що у випадку військової агресії з боку Росії, УНА-УНСО надасть допомогу чеченському народові. Для реалізації цих планів було створено Товариство Україно-Чеченської дружби, очолив яке Олександр Коваленко.

26.11.1994 російські інформагентства відрапортували про захоплення чеченської столиці силами “опозиції”. Скептично сприйнявши таке повідомлення, УНА-УНСО формує і відправляє до Грозного третю делегацію (друга на чолі з Анатолієм Лупиносом відвідала Чечню у жовтні), метою якої був збір інформації та вироблення спільних дій проти північного агресора. Маршрут на Грозний проліг через Дагестан. А в цей час російські і українські мас-медіа передавали суперечливу інформацію про ніби-то зникнення чи арешт української делегації. В Києві пройшла прес-конференція шефа СБУ, на якій прозвучала аналогічна інформація. Газета “Всеукраинские ведомости” від 02.12.94 помістила на всю першу сторінку інтригуюче повідомлення: “Пропав літак з журналістами і народним депутатом України на борту. – І далі текст – Ця подія нагадує сюжет містичного фільму: літак, що вилетів з аеродрому в Києві, безслідно загубився в російських просторах. Ще більш сенсаційною робить цю подію те, що на борту літака, окрім екіпажу, знаходились депутат Верховної Ради України Юрій Тима і декілька українських журналістів, що направлялись в Грозний. Ніхто не знає, що з ними сталося…”

А сталося наступне. При перетині чеченського кордону з боку дагестанського міста Хасав’юрта делегацію “взяли” чеченські представники департаменту держбезпеки (ДДБ) з Гудермеса, міста, керівники якого деякий період були опозиційно налаштовані до Дудаєва. З початком бойових дій мешканці Гудермеса, як і всіх інших міст Чечні виступили єдиним фронтом проти спільного ворога. А на той момент працівники місцевої ДДК симпатизували Хасбулатову (колишньому спікерові Держдуми Росії, в 1993 році розігнаної Єльциним), і підтримували з російською контррозвідкою зв’язки, від якої і отримали наказ затримати і ліквідувати українських громадян. Тому російські спецслужби і запустили інформацію про зникнення української делегації, будучи переконаними про успішно виконане завдання. Проте, завдяки Шамсуддіну Увайсаєву, начальнику республіканської ДАІ, заступнику міністра внутрішніх справ, цим планам не вдалося здійснитися. (Пізніше, в грудні 1997 року Шамсуддін ще раз допоможе в скрутній ситуації унсовцям і через кілька тижнів, будучи вже керівником ДДБ, загине від рук злочинців.)

У ті дні Служба зовнішньої документації УНА оприлюднила інформацію, в якій мовилось, що “недавні арешти членства УНА-УНСО в Торезі та провокація супроти делегації УНА-УНСО, що їхала до Чечні, є двома ланками оперативної операції, що її проводить СБУ в співпраці з ФСК Росії…

Спостереження та збір інформації по членству делегації СБУ розпочала ще в п’ятницю 25.11.1994. П’ятниця і стала відправною точкою спільної провокації СБУ та ФСК. На момент вильоту делегації з Києва, СБУ по оперативному каналу зв’язку була передана інформація про виліт на Баку-Грозний “групи найманців”. За попереднім задумом СБУ та ФСК, літак мали змусити посадити на військовий аеродром в Моздоці з подальшим арештом членів делегації, до якої входили депутат ВР України Юрій Тима,  Анатолій Лупиніс, ведуча УТН Наталка Чангулі. Але з цього ж моменту була розпочата контррозвідувальна операція УНА-УНСО. Делегація змінила маршрут і спосіб свого прибуття до Чечні… Тому делегація УНА-УНСО зараз в Грозному, а керівництво СБУ та ФСК в багні по самі вуха…”

В Грозному українській делегації організували зустріч з російськими військовополоненими, які під виглядом “опозиції” на танках штурмували чеченську столицю. Російські офіцери і солдати, набрані за контрактом з різних військових частин, проходили вишкіл на базі Кантемирівської дивізії, дислокованої під Москвою. Командуючого дивізії навіть не поставили до відома, що використовуватимуть його військову частину для підготовки широкомасштабної провокації. На знак протесту командуючий подав у відставку. Весь вишкіл зводився лише до слухання політичних проповідей. Військова підготовка не проводилась, що підтверджує інформацію зі стенограми засідання російських спецслужб, привезеної з Чечні: “При наступі опозиції потрібно, щоб вона зазнала поразки. Це дозволить Тимчасовій Раді звернутися до нас. Треба надати Раді допомогу лише після третього звернення. Це і буде підставою для населення Чечено-Інгуської республіки і світового співтовариства…” Так і сталося. Військові на бронемашинах увійшли в Грозний, маючи наказ не відкривати вогонь, а чекати, поки їх не почнуть зустрічати з квітами незадоволені політикою Дудаєва, мешканці чеченської столиці. Як результат, більшість з майже сотні одиниць бронетехніки було спалено, а решта взято в полон захисниками Грозного.

При зустрічі з українцями полонені сказали: “Ви приїхали з України і нами цікавитесь, а Росія нас “підставила”, а потім від нас відмовилася”. В цей час у Грозному перебувала офіційна делегація російської Держдуми, яка не побажала зустрітися зі своїми співвітчизниками. Промовистий факт: на відміну від українських урядовців Президент Чечні не поспішав зустрітися з представниками російської влади. Натомість, у першу чергу зустрівся з делегацією УНА-УНСО, з боку якої ще раз було підтверджено прагнення допомогти чеченському народові в його боротьбі проти російських загарбників. Для координації спільних дій і прориву інформаційної блокади в Чечні залишився представник УНА-УНСО Сашко Білий.