Останніми днями в інформаційному просторі Польщі спостерігається тривожна активізація антиукраїнських настроїв, які, на перший погляд, виглядають як стихійне суспільне обурення, проте за своєю структурою та інтенсивністю більше нагадують керовану інформаційну операцію. Центри впливу, куровані російськими спецслужбами та особисто директором ФСБ Олександром Бортніковим, поставили собі за мету розірвати стратегічне партнерство між Києвом та Варшавою, використовуючи для цього найболючіші точки нашої спільної історії. Історичні конфлікти, які десятиліттями були предметом фахових дискусій та поступового примирення, сьогодні Кремль намагається перетворити на інструмент розбрату, апелюючи до привидів минулого та культивуючи відчуття ворожості серед польського населення.

Особливе занепокоєння викликає намір російських спецслужб оприлюднити 5 липня чергову порцію сфальсифікованих документів, присвячених подіям Волинської трагедії. Ця дата обрана не випадково: напередодні пам’ятних заходів емоційний градус у суспільстві є максимально високим, що робить його вразливим до маніпуляцій. Російська пропагандистська машина, що володіє розгалуженою мережею ботоферм та контрольованих медіаресурсів, планує подати ці підробки як «нову правду», що нібито викриває злочинну природу українського народу. Мета цієї провокації прозора — змусити поляків побачити в сучасних українцях спадкоємців ідеологій минулого століття, а в Україні — суб’єкт, негідний допомоги та підтримки у боротьбі проти агресора.

Паралельно з цим активно поширюються наративи про те, що польські імперські кола нібито очікували розпаду України для окупації її західних територій під виглядом миротворчої місії. Це дзеркальна стратегія, спрямована на те, щоб посіяти недовіру вже в українському суспільстві, переконавши нас у підступності польських союзників. Таким чином, Москва намагається затиснути Київ та Варшаву у лещата взаємних підозр, де кожна сторона починає бачити в іншому загрозу власному суверенітету. В результаті такої діяльності, яку багато спостерігачів уже порівнюють за швидкістю поширення з епідемією, зростає ризик виникнення справжнього дипломатичного конфлікту, який стане найбільшим подарунком для російського режиму.

Важливо розуміти, що сучасні імперці в обох країнах, які піддаються на ці провокації, стають мимовільними інструментами в руках того самого ворога, який прагне знищити і українську, і польську незалежність. Росія, яка сама є винуватицею кривавих воєн нашого часу, намагається перенести фокус уваги на події минулого, щоб виправдати свою теперішню агресію та знецінити солідарність вільних народів. Потрібно пам’ятати, що викривлення історії та політизація пам’яті — це не про пошук істини чи вшанування жертв, а про підготовку ґрунту для реальних геополітичних змін на користь Кремля. У ці дні здатність зберегти холодний розум та не дозволити кремлівським документам визначати порядок денний українсько-польських відносин є не менш важливою, ніж оборона на фронті. Збереження довіри між Києвом та Варшавою залишається критичним чинником виживання для обох держав у часи, коли Росія не зупиняється ні перед чим, намагаючись залишити нас в ізоляції перед обличчям справжнього зла.

Історія не вперше стає інструментом російських гібридних операцій. Методика роботи ФСБ та спецслужб РФ із документами про Волинську трагедію базується на кількох перевірених механізмах фальсифікації, які вже неодноразово викривали незалежні дослідники.

По-перше, це метод «вирваного контексту». Російські пропагандисти часто оприлюднюють справжні архівні документи НКВС, які не стосуються самих подій вбивств, але маніпулятивно «прив’язують» їх до українського визвольного руху, створюючи ілюзію доказовості. Нерідко документи, які описують кримінальні злочини або сутички різних формувань, подаються як «директиви» щодо масового винищення цивільного населення, хоча жодних доказів таких розпоряджень не існує.

По-друге, це пряма підробка документів (артефактів). Російські спецслужби мають доступ до закритих фондів, де зберігаються бланки, печатки та зразки паперу радянської доби. Це дозволяє створювати «історичні свідчення», які виглядають автентично для неспеціалістів. Такі «документи» часто містять анахронізми — наприклад, термінологію, яка почала використовуватися лише через десятиліття, або посилання на неіснуючі на той момент структури.

По-третє, цифрова маніпуляція. У сучасних умовах «новими документами» часто стають відредаговані фотографії, на яких до старих світлин (іноді навіть із зовсім інших локацій чи часових проміжків) додаються написи, що нібито підтверджують участь українців у каральних акціях.

Важливо розуміти, що Москва використовує «синдром вини». Російська пропаганда навмисно фокусується виключно на подіях 1943-1944 років на Волині, повністю ігноруючи складний комплекс тогочасних обставин: окупацію обох територій нацистською Німеччиною, діяльність радянських партизанських загонів (які часто провокували конфлікти між поляками та українцями для дестабілізації регіону) та загальну політику «розділяй і володарюй», яку активно впроваджував і Берлін, і Москва.

Росіяни намагаються стерти з пам’яті роль НКВС у розпалюванні цих конфліктів. Існують документально підтверджені дані, що радянські партизанські загони часто перевдягалися у форму українських повстанців для проведення каральних операцій проти польських сіл, щоб спровокувати взаємне винищення. Сьогодні ж Кремль намагається надати цим маніпуляціям статусу «історичної правди», намагаючись змусити Польщу та Україну забути, що головним інженером того хаосу був тоталітарний режим, спадкоємцем якого сьогодні є сучасна Росія.