25 травня 1926 року в Парижі обірвалося життя Симона Петлюри — Голови Директорії УНР та Головного Отамана українського війська

Того дня Петлюра прогулювався Латинським кварталом і зупинився біля книжкової ятки. Саме там до нього підійшов Самуїл Шварцбард і відкрив вогонь. Пролунавало сім пострілів. Важко пораненого Петлюру доправили до лікарні, але врятувати його не вдалося.

На допиті Шварцбард заявив, що мстився за єврейські погроми, які відбувалися в Україні під час революційних подій 1917–1921 років. Відтоді тривають суперечки про відповідальність Петлюри за ті трагічні події.

Водночас історичні документи свідчать, що Петлюра не лише не закликав до погромів, а й намагався їм протидіяти. Уряд УНР видавав накази про суворе покарання учасників погромів, створював спеціальні комісії для розслідування злочинів, а винних військових віддавали під суд. На процесі над Шварцбардом було представлено сотні документів, які підтверджували спроби керівництва УНР зупинити насильство. Серед свідків були й відомі представники єврейської громади, які не вважали Петлюру антисемітом.

Існує також версія, яку підтримують багато українських дослідників, що Шварцбард міг діяти не самостійно, а за сприяння радянських спецслужб. Для москви Петлюра залишався одним із найавторитетніших символів боротьби за незалежну Україну навіть в еміграції.

Французький суд присяжних у 1927 році виправдав убивцю. Це рішення викликало гірке обурення серед багатьох українських діячів того часу.

Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику:

«Чисту людину зробили погромником, а убійника – героєм… Вийшла, звісно, обурлива кривда, якої без сорому і здумати не можна, якої не зрозуміти ніколи людям, що знали і замордованого, і його діла».

Минуло сто років, але постать Симона Петлюри й досі залишається однією з найважливіших та найдискусійніших в історії української боротьби за незалежність.