Коли питають: «Та хто ж вам ту мову забороняв?» — хочеться не відповідати, а відкривати архіви.

Українську мову забороняли не один і не два рази. Дослідники нараховують понад 130 офіційних обмежень, указів і циркулярів, спрямованих проти української мови, освіти й друку.

Ось лише найвідоміші з них

1720 рік — указ Петро I Заборонено друкувати книги українською мовою (крім церковних, і то — “щоб не було різниці з московськими”).

1769 рік — рішення Святійший синод Російської православної церкви Заборона українських букварів. Освіта має бути тільки “общерусская”.

1863 рік — Валуєвський циркуляр Міністр внутрішніх справ Петро Валуєв заявляє:

«Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может».

Заборонено друк духовної та освітньої літератури українською.

1876 рік — Емський указ Олександр II Заборонено:

друк книжок

ввезення українських видань з-за кордону

театральні вистави навіть

тексти до нот українською мовою

Фактично — повна заборона публічного життя мови.

1881–1884 роки Заборона українських театральних вистав, обмеження освіти.

1930-ті роки — період сталінських репресій Масові розстріли української інтелігенції. Ліквідація політики українізації. Знищення покоління, яке ми сьогодні називаємо “Розстріляним відродженням”.

1970–1980-ті роки Тиск на українську мову в освіті, науці, армії. Русифікація міст.

І навіть у XXI столітті, під час окупацій, українську мову знову намагалися витіснити з освіти й публічного простору.

То скільки разів?

Якщо рахувати тільки найгучніші імперські акти — десятки.

Якщо врахувати всі обмеження — понад 130. Українську мову забороняли системно — указами, циркулярами, цензурою, тиском, висміюванням. І вона вистояла.

Бо мову не можна заборонити там, де вона живе — у пісні, у молитві, у маминій колисковій.