Миколі Руснаку – 23 роки. Він народився на Закарпатті, у прикордонному селі Луги біля двох мальовничих річок – Чорної та Білої Тиси.
У дитинстві Микола не міг подумати, що рідний топонім “Тиса” колись почне асоціюватися з ухилянтами, які намагаються незаконно “виплисти” за кордон.
Такі люди тепер дратують і злять Миколу, адже він сам свідомо змінив цивільне життя на службу в медичному батальйоні “Госпітальєри”.
Зараз Коля поєднує кілька ролей: парамедик-доброволець у “Госпітальєрах”, професійний ветеринар та зоорятівник, який разом із фондом “ВетЕвак” їздить із місіями на прифронтові території.
Обравши шлях добровольця без офіційного статусу, пільг чи забезпечення від держави, Коля все одно розповідає про свій внесок дуже скромно.
“Є хлопці та дівчата на передовій, чий героїзм досі залишається невідомим і недооціненим”, – нагадує хлопець.
“УП. Життя” поспілкувалася з Миколою про історії порятунку тварин і людей, будні “Госпітальєрів”, традиції вшанування загиблих, психотерапію, а також явища, які найбільше фруструють в цивільному житті.
“Після загибелі Ірини Цибух я вирішив, що хочу робити більше”. Шлях від ветеринара до парамедика
У звичайному житті Микола працює лікарем відділення реанімації та інтенсивної терапії в одній з ветеринарних клінік Києва. Переважно лікує домашніх улюбленців – котів і собак, хоча має досвід і з сільськогосподарськими тваринами.
З дитинства Коля мріяв пов’язати життя з медициною і зрештою зрозумів, що ветеринарія – його покликання. У професії він вже близько 5 років, початок кар’єри припав ще на студентські роки в коледжі.
Повномасштабна війна змусила Миколу переосмислити свою роль – він відчув, що хотів би робити більше. У 2023 році хлопець спробував долучитися до “Госпітальєрів”, але набір до батальйону був уже закритий.
Тоді він приєднався до благодійного фонду “ВетЕвак” і почав рятувати тварин із прифронтових зон. Голодних, наляканих, прив’язаних улюбленців евакуйовували із підвалів, покинутих хат і розбомблених дворів.
Перша ветеринарна місія Миколи була на Сумщині. А далі – Херсонщина, Запоріжжя, Харківщина…
Під час активного наступу росіян на Харківщину волонтери “ВетЕваку” виїжджали до прифронтових населених пунктів майже кожні вихідні. На Харківщині Микола часто гостював у “Берсерка” – бійця 3-ї штурмової бригади, який у мирному житті також був ветеринаром. Той не раз водив волонтерів на “екскурсії” зруйнованими будівлями, допомагаючи витягати звідти чотирилапих.
Здебільшого тварин вивозили на прохання військових – бійці рятували покинутих улюбленців, та не могли довго тримати їх у себе на позиціях. Якось Колі довелося ділити свою квартиру з дев’ятьма котами, поки ті чекали на нову домівку.
Але притулки були переповнені, тому волонтери переорієнтувалися на локальну допомогу замість евакуації. Основні завдання команди “ВетЕваку” зараз – стерилізація, огляди, лікування, надання кормів.
Чотирилапі зазвичай потерпають від блошиних дерматитів, новоутворень, переломів, ампутацій. Інколи волонтерам доводиться ухвалювати важкі рішення – наприклад, власноруч оперувати тварину або переконувати власників передати її до Києва.
Миколі особливо запам’яталася історія собаки з Донеччини, яка жила у літнього чоловіка. Тварина потрапила під машину і не могла ходити на задніх лапах, тому господар власноруч зробив їй візочок.
“Чоловік “зліпив” їй саморобний візок, і вона нормально почувалася. Але він звернувся, коли у собаки почалося загноєння. У тих умовах, на жаль, ми не могли зробити операцію, тому запропонували забрати тварину в Київ.
Чоловік розплакався, але через пів дня передзвонив нам і погодився. Він дуже любив цю собаку і хотів, щоб вона жила”, – згадує Микола.
Зараз собака живе у новій родині, але старенький власник навідує її, коли буває у столиці.
У практиці Миколи траплялися і незвичні “пацієнти”. Одного разу довелося надавати допомогу козі.
“Потрібно було підрізати їй ратиці і лікувати мастит. Умов для цього немає, але ми зробили, що могли”, – згадує волонтер.
А якось “ВетЕвак” вивіз собаку, яку згодом забрала Ірина Цибух – парамедикиня “Госпітальєрів” і лауреатка премії “УП 100: Сила Жінок”, яка загинула на фронті 29 травня 2024 року. Собачку, евакуйовану Колею, парамедикиня назвала Ефкою.
– Іринка завжди писала мені із запитаннями щодо лікування Ефки. Своєю роботою для “Госпітальєрів” Іра дуже надихала мене. Я ще не знав, як це знайомство змінить моє життя… Після її загибелі я вирішив, що хочу робити більше.
“Людям легше ставити катетер, бо у них немає шерсті”. Будні на еваку
Як евакуювати пораненого в умовах бойових дій, ввести ліки просто у кістковий мозок чи перетампонувати рану, коли їдеш по роздовбаній дорозі?
Усі ці знання, необхідні для порятунку захисників, Микола отримав на курсі бойового медика ТССС СМС, куди потрапив за порадою “Чеки”. Медична освіта стала для Миколи перевагою – багато матеріалу він уже знав, але довелося опанувати й дещо нове.
– Мені було легше, ніж людям без медичної освіти. Коли ми вчили пневмоторакс, гемоторакс та різні види травм, я вже частково розумів, про що йдеться. Маніпуляції на кшталт встановлення внутрішньовенного катетера взагалі прості. Людям легше ставити катетер, бо вони не кусаються, не вириваються й у них немає шерсті.
Хоча бувають ситуації, коли пацієнт у шоковому стані, вени взагалі не видно. І тоді залишається один варіант – внутрішньокістковий катетер (введення ліків у кістковий мозок – ред).
Першу ротацію Микола пройшов у Запорізькій області – як новачка його направили на відносно спокійний напрямок, де він вчився взаємодіяти з пораненими.
Тепер парамедик працює на різних етапах евакуації: від кейсеваку (транспорту, найближчого до лінії фронту) до “Австрійки” – великого автобуса, який перевозить стабілізованих бійців у тил.
На “Австрійці” зазвичай опиняються військові з пораненнями, що вже не вважаються критичними – вони пройшли стабілізаційний пункт і тепер готуються до переведення у госпіталі.
Однак навіть на цьому етапі можуть виникати ускладнення. Часто дорогою поновлюється кровотеча: медикам доводиться знімати пов’язки, знову тампонувати рани.
“Ми забирали хлопця 25 чи 27 років, який був родом з Криму. Він був сам, без телефону і без жодного контакту. У нього було поранення очей, ризик повної втрати зору.
Я дав йому свій номер і сказав: якщо треба, подзвони. Через тиждень він набрав. Сказав, що зір поступово повертається”, – пригадує Микола одного з пацієнтів.
Окремий пласт роботи – допомога військовим із загостренням хронічних захворювань. Часто бійців привозять до медиків із задавненими болями в спині, серці, шлунку, коли ті вже не можуть розігнутися.
Ще однією проблемою на фронті є алкогольна залежність – хоча ця тема в суспільстві досі табуйована, каже медик.
– Не завжди достатньо стабілізувати тіло. Інколи треба стабілізувати психіку. Поговорити, бути поруч, просто сказати: “Я тебе чую”. Бо в цивільному житті людині важко розповісти, що вона пройшла на війні. Її, скоріше за все, не зрозуміють…
У нашій “Австрійці” ми завжди пропонуємо бійцям чай, печиво, зарядку для телефона. Це дрібниці, але це про людяність. Вони приїжджають брудні, змерзлі, виснажені, а ти можеш хоча б трохи огорнути їх теплом.
Микола намагається підтримувати зв’язок із врятованими бійцями й після евакуації – старається дізнаватися їхні контакти, бо не може просто відпустити.
– Є два хлопці, з якими ми досі часом переписуємось. Один із них уже через тиждень після евакуації набив татуювання. Ми подивилися його сторіз: “О, з ним все окей”. Це дуже важливо – знати, що вони живі.
А нещодавно Колі пощастило зустріти бійця, якого він вже евакуйовував близько місяця тому.
Військовий впізнав свого рятівника на стабпункті, де працювали “Госпітальєри”.
– Після надання допомоги на стабіку ми вирушили на медеваці на наступну ланку евакуації. У дорозі він каже: “Давай обміняємось контактами. Як це – бачитись другий раз у таких умовах і не мати зв’язку?”
Нещодавно ми списувалися. У нього все добре: була операція, і зараз він проходить реабілітацію. Домовились про наступну зустріч, але вже не в таких умовах.
“Або ти рухаєшся, або чекаєш наступного прильоту”. Поранення і відновлення
Зазвичай Микола – той, хто лікує, але нещодавно він сам опинився у ролі пораненого.
Під час ротації на Херсонському напрямку автівку “Госпітальєрів” пошкодили уламки від влучання дрона поблизу. Це сталося під час чергування – команда “Госпітальєрів” саме чекала на поранених.
– Усіх запевняли, що туди не повинно прилітати, та в якийсь момент вдарило просто в задню частину нашого буса. Нас було троє: я сидів ззаду, а інший парамедик і водій – спереду. У них все ок – суперлегкі контузії, без наслідків. А в мене – уламкові й виражена акубаротравма.
Потім ми ще 10 кілометрів пішки йшли посеред ночі, щоб добратися до місця евакуації. Бо або ти рухаєшся, або чекаєш наступного прильоту. На місці зв’язку не було, нас не могли знайти, тож ми самі шукали якісь орієнтири.
За кілька годин після поранення Микола потрапив на стабілізаційний пункт, де йому надали першу допомогу, встановили катетер і ввели необхідні ліки.
Наслідки поранення – уламки й акубаротравма – призвели до погіршення слуху на одне вухо. З Колею одразу почали працювати невролог і психіатр.
На п’ятий день лікування слух частково повернувся, хоча головні болі мучать хлопця досі.
Та Микола згадує: найскладніше було не фізично, а морально. Психологічне відновлення було повільним і складним.
– Коли ти виходиш із лікарні – тобі здається, що щось впаде згори. Ти вже не такий, як колись. Ти розумієш, що там хтось помирає, страждає, тримає фронт, а ти лежиш поранений, не робиш важливу роботу – це морально тисне. З’являється недовіра до суспільства. Важливо, щоб одразу після поранення була не тільки фізична підтримка, а й психологічна.
“Коли їдемо з пораненими, о 9-й оголошуємо хвилину мовчання”. Традиції “Госпітальєрів”
Після ротації та поранення Микола повернувся до Києва, до роботи у ветеринарному центрі. Але занурення у “мирне” життя виявилося важчим, ніж робота на евакуації.
На фронті Коля був поруч із людьми, які поділяли його цінності й світогляд.
Наприклад, у “Госпітальєрів” є традиція – хвилина мовчання. Ця ідея, яку відстоювала “Чека”, відгукується і “Госпітальєрам”, і пораненим бійцям.
– Іринка завжди казала, що пам’ятування – не для загиблих, а для живих, для наступного покоління. Я щодня згадую загиблих о 9-й ранку. Ми навіть коли їдемо з пораненими, зранку о 9-й оголошуємо хвилину мовчання. Інколи поранені навіть намагаються встати. Але ми просимо залишатися на місцях: достатньо просто подумки вшанувати.
Миколу неприємно вразило, що у цивільному житті більшість установ досі не оголошують хвилину мовчання. А за кілька місяців у столиці він почув критику ТЦК та російську музику.
– Якось їду в метро, заходить бабулька, співає. Окей, якщо я маю кілька гривень – я завжди даю. А потім вона підходить ближче, і я чую, що вона співає якусь російську пісню. Я кажу: “Шановна, давайте, будь ласка, наступну пісню”. В такі моменти просто не відчуваєш, що ти вдома…
Інша історія – таксі. Я після поранення, їду з госпіталю, а там російський шансон валить на всю. Кажу водієві: “Переключіть”, а він: “Та мені батя в дитинстві включав, от я і слухаю”. Мені все одно, що слухав твій батя. Не може в країні, де ракети вбивають дітей, грати ця хрінь. Я б дуже не хотів повертатися в суспільство, де немає елементарної поваги до людей, які пройшли війну.
Ще один тригер “мирного” життя – шумні компанії. Микола намагається їх уникати та у вільний час гуляє Києвом на самоті.
Скляний міст біля Володимирської гірки – його особливе місце. Там часто стоїть чоловік із гітарою, співаючи патріотичних пісень. Українська музика і краєвиди Києва дарують Колі внутрішній спокій, як і спілкування з друзями та сім’єю.
Робота з тваринами також допомагає відновлюватися, хоча Микола зізнається – вона вже не так надихає, як раніше.
– Я вдячний, що можу допомагати тваринам, але я почав займатися евакуацією людей, бо мені було недостатньо того, що робив. Найкраща відпустка для мене – це ротація. Бо там люди, з якими у нас спільні цінності.
“Коли фляга свистить – іди до психотерапевта”
Окрім оточення, Колі допомогла психотерапія. “Госпітальєри” запропонували йому отримати безоплатну допомогу в Центрі психічного здоровʼя мережі “Добробут”. Добровольці медичного батальйону вже другий рік отримують там психологічну підтримку в рамках проєкту “Заради тих, хто рятує”. І Коля наважився.
– Я подумав – треба йти. Коли фляга свистить – іди до психотерапевта. Затягувати не варто. Після поранення я прям увірвався в терапію, бо були моменти, коли я втрачав інтерес до всього. Життя не радує, все навколо дратує. Це був тривожний дзвіночок.
Завдяки психологічній підтримці Микола зрозумів важливу річ: він не може змінити все суспільство, але може оточити себе близькими по духу людьми. Тому, відновившись після травми, юнак повернувся до “Госпітальєрів”.
Коли ж ми запитали, що б він порадив суспільству, аби перебування в “мирних” містах не так тригерило, Микола відповів:
“Вчіть історію української державності, спілкуйтеся українською мовою, зневажайте все російське. І об’єднуйтесь. На жаль, із цим я бачу проблему.
Я б хотів, щоб ми повернулися в той стан, у якому були в перші дні повномасштабного вторгнення, коли кожен робив для країни все, що міг. Зараз дехто розслабився, але війна – щодня, і треба про це памʼятати.
Микола також закликає українців брати тварин із притулків. Особливо тих, кого травмувала війна.
– Прихистіть тваринку, будь ласка. Не мальтіпу, на яких зароблять заводчики. Згадайте про тваринок, яких привозять з фронту. Їм справді потрібен дім.
Тваринка – це теж певна психотерапія. Вона змушує тебе встати на ранкову прогулянку, жити, щось робити. Це дуже цінно, коли є хтось, кого ти любиш, і хто безумовно любить тебе.
Олена Барсукова, “Українська правда. Життя”
Leave a Comment