fbpx
Вторгнення Росії в Україну Суспільство

Воїн 128-ї ОГШБр розповів про реалії війни та проблеми мобілізації

До повномасштабного вторгнення Анатолій працював водієм і займався ремонтами на Рівненщині. У перші тижні війни пішов у військкомат і напросився в бойову бригаду. Восени 22-го взяв участь у штурмах на Херсонщині, взимку тримав оборону в Бахмуті, далі визволяв П’ятихатки і стримував росіян у Роботиному…

Заробив кілька важких контузій і поранень, підірвався на ворожій міні і втратив частину стопи.

У лютому 2024-го 46-річний головний сержант гірсько-штурмової роти 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Анатолій Банацький став Героєм України.

У всіх війнах піхотинці несуть основний тягар, їхня робота дуже важка і надзвичайно небезпечна. Але саме від них насамперед залежить перемога. Ця розповідь саме про такого піхотинця.

“У Яковлівці росіяни кричали нам: “Етот ваш пулємьотчік, он што – вобще є**нутий???”
– Що допомагало триматися в найважчі моменти? – повторює моє питання Анатолій. – Інстинкт самозбереження. Просто хотілося жити, тому доводилося підтримувати в собі дух. Усе було дуже серйозно, натягнуто від напруги. І ми були готові до всього…

Анатолій ніколи не був професійним військовим, його армійський досвід обмежувався строковою службою у внутрішніх військах на початку 90-х. Однак коли після вторгнення росіян 44-річному добровольцю у військкоматі сказали йти додому й чекати, він приходив знову й знову, нагадуючи про себе.

Одразу після навчального центру чоловік попросився у 128 ОГШБр, чудово розуміючи її специфіку, яку можна охарактеризувати висловом – вкрай небезпечна для здоров’я і життя. Восени 2022-го Анатолій як командир піхотного відділення взяв участь у визволенні Херсонщини.

– Мені трохи пощастило – я прийшов у бригаду, коли головна лінія оборони ворога була прорвана, – каже Анатолій. – Але росіяни продовжували огризатися, жорсткі бої тривали. Кожен наш штурм планувався на основі даних розвідки. Найчастіше ми залітали в посадку “бехами”, а далі піхота спішувалася й починався бій. Моє відділення було натреноване – кожен знав, як пересуватися, як знайти хороше укриття. І хоча по нас часто працювали арта, мінометка, танк, тоді всім вдалося вижити.

Після Херсонщини бригаду відвели на коротке відновлення й зразу відправили на Бахмут. Починалася зима, яка того року була дуже лютою.

– Перша наша позиція – біля Яковлівки. Ми міняли інший підрозділ, а заїхати туди на техніці було неможливо через інтенсивний вогонь. І ми пішли пішки 7 кілометрів зі спорядженням – зброєю, провізією, кожен ніс на плечах по 40 кілограмів. Наша задача – закріпитися вздовж траси й не допустити, щоб росіяни перейшли її. Морози страшезні тоді вдарили. Нас двічі намагалися взяти в оточення, але ми відбилися.

Третій штурм допомогла відбити наша мінометна батарея. Її очолював Володимир Лободюк, молодий 22-річний старший лейтенант, він нас усіх тоді дуже виручив, добре знав свою роботу. А через кілька тижнів загинув у ближньому бою з “вагнерами”.

За кілька днів штурмове відділення перекинули на іншу точку – в саму Яковлівку, в двоповерховий житловий будинок.

– Ми тримали одну сторону села, збоку стояв цвинтар, а напроти галявина, за якою росіяни. До них було 130 метрів, ми перегукувалися час від часу, “підбадьорювали” один одного. У моєму відділенні жодного контрактника, всі мобілізовані, прості хлопці – майстри, водії, ремонтники. Наш кулеметник – колишній кок із туристичного лайнера, Гламур, дуже відчайдушний хлопець. Після його роботи росіяни кричали нам: “Етот ваш пулємьотчік, он што – вобще є**нутий???”

Анатолій командував своїм відділенням на цій точці 5 днів, впродовж яких не спав, не їв і майже не пив.

– У перерві між боями я постійно ходив по поверхах, контролював вогневі точки. Знав, що в мене серйозні хлопці, але виснаження могло дати своє. Їсти й пити не хотілося зовсім, тримався на адреналіні, сильно схуд за той час.Росіяни намагалися підібратися до нас через цвинтар – забігали з галявини й ховалися за могильними плитами. Мені той цвинтар дуже шкода було, бо ми працювали по ньому і з кулеметів, і з гранатометів – не мали іншого вибору.

Одного разу штурмова група кинула дими й спробувала прорватися до нашого будинку. Ми навмання відкрили шквальний вогонь з усієї зброї, і коли дим почав розсіюватися, побачили, як росіяни відкочуються, – нічого в них не вийшло.

На третій день боїв Анатолій отримав поранення і важку контузію – ворожий піхотинець прицільно обстріляв будинок із протитанкового гранатомета.

Читайте також:  У Львові розстріляли відомого кримінального авторитета "Джоніка": оголошено план-перехоплення

– Я сидів на сходовому майданчику, а граната з РПГ залетіла через вікно і влучила в бокову стінку буквально за метр. Мене кинуло вниз по сходах і побило уламками цегли, але не критично. Зате порвало обидві барабанні перетинки, з вух пішла кров.

Я ще дві доби залишався з хлопцями, а далі згодився на евакуацію, бо дуже сильно боліла голова. Поки був на лікуванні, загинули двоє моїх хлопців – їх взяли в оточення й закидали гранатами…

Через два тижні лікування Анатолій повернувся в підрозділ, який перекинули на Соледар, і бачив російську “м’ясну” тактику ведення бойових дій.

– “Урал” підвозив піхоту, яка спішувалася метрів за 600 від наших позицій на відкритій площині. Усіх швидко “розбирали” інтенсивним вогнем із кулеметів і гранатометів, а за кілька хвилин інша машина підвозила на ту ж точку нову порцію піхоти. Її знову знищували, а вони під’їжджали по новому колу. Дуже безглуздо гинули…

“Лежиш в укритті й відчуваєш, як за кілька десятків метрів заривається в землю й вибухає реактивний снаряд”

На початку минулого року 128 бригаду повернули на Запорізький напрямок, де бійці тримали оборону й готувалися до контрнаступу. Влітку піхотні підрозділи почали штурмувати російські позиції. В один із перших штурмів Анатолій отримав важке поранення.

– Наша рота допомагала сусідньому підрозділу тримати відвойовані позиції в густих чагарниках, я заводив підкріплення на кількох БМП, вказав хлопцям напрям, а сам повернув на іншу точку. І підірвався на піхотній міні, наступив на неї носком. Короткий “бах!”, після якого я ще зумів відступити кілька кроків і повалився на землю. Частину стопи відірвало, а в тіло вп’ялося багато осколків – у підборіддя, праву руку й плече, обидві ноги.

Кров струменіла, але болю я не відчував через шок. Повідомив по рації, що “300” й почав накидати турнікет, щоб не стекти кров’ю. Евакуаційну машину довелося довго чекати, вона якраз вивозила загиблих. Нарешті приїхала багі з прилаштованими ношами…

Пораненого відвезли до бойових медиків, звідти на стабілізаційний пункт, а далі в Запоріжжя в лікарню. Анатолій весь час був при собі, відключився вже на операційному столі.

“Це не тільки моя нагорода, але і всіх хлопців, котрі продовжують воювати, і котрі загинули…”
ФОТО АВТОРА

Загалом у різних лікарнях він пробув три з половиною місяці, а потім пішов на реабілітацію. Рідні переконували Анатолія звільнитися за станом здоров’я чи хоча би перевестися в тил.

– Але я пояснив, що мушу повернутися. Треба закінчити з усім цим, а вже потім додому. Я не міг не повернутися, як потім своїм хлопцям у очі дивитися? Так, тут важко, особливо – втрачати товаришів, з якими сидів у одному окопі й ділив спальник. Або вивозити з позицій нових бійців, котрі гинуть під час першого ж виходу. Це дуже важко…

Коли Анатолій після лікування повернувся в підрозділ, бригада знову тримала оборону в Запорізькій області. Спершу це було позиційне протистояння, а далі почалися ворожі атаки. Роту Анатолія кинули на найважчий напрямок – у Роботине.

Штурмовики займали укріплення в зруйнованих будинках та посадках – колишніх окопах росіян, відвойованих улітку минулого року. Укріплення постійно доводилося поглиблювати й розширювати, щоб захиститися від обстрілів і дронів. Замерзлу землю копали здебільшого вночі.

– У мене були два заходи в Роботине – спочатку в посадку, потім у саме село. Хоча села як такого давно немає – жодного вцілілого будинку, хлопці закріплювалися в погребах чи підвалах. Росіяни все рівняли. Під час другого заходу я вже думав, що не вийду, дві доби були дуже важкі.

Лежиш в укритті й відчуваєш, як за кілька десятків метрів заривається в землю й вибухає реактивний снаряд із “Граду”. Або гидкий свист КАБів – в останні секунди перед вибухом. Якщо ти не в укритті, то вже не встигнеш сховатися.

Після бомбардувань і обстрілів починався штурм, ворожа техніка часом проривалася в село.

– Одна з БМП заїхала метрів за 250 від нас, піхотинці розділилися на дві групи й розійшлися. Ворожу піхоту зачистила сусідня рота, а “беха” підірвалася на міні. Наші хлопці красунчики – втримали позиції, ще й полонених брали. Один розповів, як командири їх дурять, – показують точку й наказують іти, щоб поміняти своїх, переконують, що все під контролем. Вони і йдуть прямо на наші позиції.

Читайте також:  На війні загинув 19-річний Тарас Гутникевич з Дрогобича

У Роботиному Анатолій відчув на собі, наскільки змінилася війна з часу херсонських штурмів.

– Для мене тут було навіть важче, ніж на Херсонщині чи в Яковлівці – дрони поміняли все. Раніше на передку боявся мінометки й ближнього бою, а зараз FPV-шки не дають навіть голову висунути. А доводиться, щоб контролювати місцевість, бачити, чи не наближається ворог.

Техніку на передові позиції неможливо завезти, її моментально знищать чи пошкодять дронами. Якщо в перший захід ми ще частково заїжджали на БМП, то потім тільки пішки з провізією й боєкомплектом на плечах. Навіть поранених безпечніше евакуювати пішки чи на візку, а не на броньованій чи колісній техніці. Зараз це зовсім інша війна.

“Недавно їздив за поповненням, переді мною вишикували 50 чоловіків. Я вибрав одного”

Війна по-іншому сприймається не тільки на полі бою, але і в тилу. Для бійців, що приїжджають із передової у відпустки чи на лікування, ця різниця особливо разюча і болісна.

– В тилу немає війни – я бачив це на лікуванні й реабілітації. Мотивовані чоловіки закінчилися, а інші не хочуть воювати. Дивляться на військового, як на ворога, – чи не ТЦК-шник із повісткою. Деякі хлопці через це не носять форму у відпустках.

Недавно я їздив за поповненням і переді мною вишикували 50 чоловіків, що пройшли кількамісячну підготовку на полігоні. Хтось стоїть напоготові з пачкою медичних документів про хвороби, на когось поглянеш і розумієш – усе життя пив. То я зміг вибрати тільки одного! У нас страшний дефіцит бійців, але брати людей, щоб просто заповнити штатку, я не буду. Бо толку з них ніякого, скоріше тягар…

Причину, чому здорові чоловіки не хочуть воювати, Анатолій бачить не тільки у відсутності мотивації, але й особливостях мобілізації.

– Зараз мобілізують заради показників, на якість не дивляться. Оці відео з ТЦК-шниками, котрі хапають перехожих на вулицях, б’ють, знущаються й запихають у бусики… Думаю, ці люди там просто прижилися, вони не були на передовій. Той, хто був, так не поводиться.

Коли усвідомлюєш, що, можливо, йдеш лише в один бік, то дивишся на життя по-іншому, розумієш, що головне… Що головне для мене? Я давно готовий до всього, але для мене важливо, чи витримає мама. Вона вже в літах, і коли в Роботиному зі мною 9 днів не було ніякого зв’язку, дуже сильно подала. Тому кожен раз, коли йду, думаю про неї…

На початку лютого з Анатолієм зв’язався командир і наказав прибути на командно-спостережний пункт. Головний сержант тоді виконував бойове завдання в Роботиному й зміг вийти тільки вночі. Йому коротко повідомили про відрядження в Київ на церемонію вручення державних нагород.

Анатолій на церемонії нагородження в Маріїнському палаці
ФОТО ІЗ САЙТУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

– Я не знав, за чим саме їду, попередньо зі мною на цю тему ніхто не говорив, там вручали різні нагороди. І тільки в Києві в Маріїнському палаці підійшов працівник і сказав, що це Зірка Героя України. А далі почалася церемонія за участі Президента, Залужного, Буданова… Це було несподівано.

Думаю, що найвищу нагороду мені вручили за все, що я робив із початку війни, – завжди йшов на бойові, ніколи не давав задню. І не тільки я, а вся наша гірсько-штурмова рота, всі хлопці, котрі продовжують воювати, і котрі загинули. Це і їхня нагорода.

Після нагородження Анатолій повернувся в підрозділ і продовжує службу. Він має свої армійські звички, яких дотримується на бойових завданнях, – наприклад, не брати трофейної зброї, не користуватися ворожою амуніцією (за винятком рацій), не фотографуватися на позиціях.

– Моє ставлення до служби не змінилося – я спокійно працюю й носа не деру. Намагаюся бути справедливим, займаюся тим, щоб у піхоти було все необхідне – боєкомплект, захист, їжа, вода. Бо коли хлопці йдуть на бойові, мають бути забезпечені по максимуму.

Зірку Героя я відправив додому, жодного разу не вдягав її. Зробив тільки одне фото після нагородження й скинув мамі. Я знаю, їй за мене не стидно…

Селфі для мами після отримання Зірки Героя України
ФОТО НАДАНЕ БАНАЦЬКИМ

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя.

Читайте також: