Дебати щодо того, чи є вчення Кирила Гундяєва про «русский мир» богословською єрессю, чи ні, спонукають проаналізувати це вчення у контексті християнської святоотцівської традиції.
Поява програмного документу ВРНС, з одного боку, значно полегшила цю справу, представивши новітню ідеологію РФ і РПЦ у концентрованому вигляді. З іншого боку, патрологу тут, власне, нема за що зачепитись: адже документ практично ніде не перетинається з християнською традицією, яку він буцімто так яро і войовничо обстоює.
Текст наказу цілковито позбавлений усяких згадок про Бога, Христа, Богородицю, Церкву, святих тощо. Замість цих засадничих категорій християнської віри документ апелює до абстрактної «духовно-нравственной точки зрения», «традиционных ценностей» та світських ідеологем, як-от «российская цивилизационная идентичность», «коллективный Запад», «русофобия». З іншого боку, тут же фігурують і езотеричні міфологеми, укорінені в православній культурі, але вельми опосередковано пов’язані з її власне християнським змістом – «Святая Русь», «единое злое начало», «Удерживающий» (Катехон).
У програмному виступі тоді ще митр. Кирила 2007 р. Росія ще була вбудована у Символ віри – десь на правах «четвертої особи Трійці». Тепер же «Свята Русь» настільки безроздільно стягує всю ковдру на себе, що Нікейський Символ віри взагалі виводиться за дужки як застарілий і непотрібний більше вступ до «істинної віри». Тобто документ не просто уникає згадок про предмет християнської віри, а й виводить на перший план зовсім інші постулати, вимагаючи релігійної віри в них.
«Россия является создателем, опорой и защитником Русского мира» — ця фраза за своєю епічністю тягне чи то на початок білійного апокрифу, чи радше на інавгурацію нової релігії. Безмежний «русский мир», який еманує зі споконвічної Росії, утримуючи космос від впадіння в хаос «західних цінностей», наратив «розділення» і «возз’єднання» російського народу – усе це скидається на цілком самодостатню систему, якаЯк уже не раз вказували, за своїм релігійним змістом ця система тяжіє до дуалістичних релігій – зороастризму, гностичних рухів та маніхейства, де провідну роль відіграє те саме «єдине зле начало» у його вічній боротьбі з добром. Отже, ідеї «Наказу» виростають із мутного навколохристиянського бульйону, настояного на маніхейських рогах і гностичних ратицях та затовченого монофізитською зневагою до людського єства і його свободи. Від власне євангельського та святоотцівського християнства там немає приблизно нічого.
Це повертає нас до питання, так чи ж є «русский мир» християнською єрессю, чи ця ідеологія остаточно порвала з християнським контекстом? Історія знає такі прецеденти: приміром, у VIII ст. преп. Іоан Дамаскін розглядав іслам ще як християнську секту, породжену сирійською «несторіанською» місією на схід. Здається, русофілетизм патр. Кирила сьогодні перебуває десь на останній межі християнства в якнайширшому сенсі. Адже, хоча думки патріарха всеціло належать створеному його руками кривавому ідолу, він все ще апелює до свого статусу християнського єрарха, формально продовжуючи виконувати практики Православної Церкви. Власне, це позиціонування себе в якості християнського лідера і підпорядковує Кирила християнським категоріям, робить його підсудним суду православної догматики, в світлі якої він постає рядовим єретиком (чи, щонайбільш, єресіархом). І лише тоді, коли він остаточно зречеться свого чинного статусу, щоб проголосити власну релігію, йому можна буде підібрати якийсь більш пишний титул – новий «несамовитий Мані», «пророк Молоха на землі» чи то «верховний жрець Мамони».
Виступ на Круглому столі БОГОСЛОВСЬКІ АСПЕКТИ ДОКТРИНИ/ІДЕОЛОГІЇ “РУССКОГО МІРА” у КПБА 25 квітня 2024