7 березня 2023 внаслідок уламкового поранення в шию поблизу Бахмута загинув 27-річний Дмитро Коцюбайло , знаний як “Да Вінчі”, командир батальйону 67 окремої механізованої бригади “Вовки Да Вінчі”.

Дмитро народився 1 листопада 1995 року в селі Задністрянському, нині Бурштинської громади Івано-Франківського району Івано-Франківської области України. Освіту здобував у Бовшівській загальноосвітній школі та Івано-Франківському художньому ліцеї.

“Один з тих, чия особиста історія, характер, сміливість навіки стали історією, характером і сміливістю України”, — сказав у зверненні президент України Володимир Зеленський.

Від штурмовика до командира

Зі шкільних років Дмитро захоплювався малюванням, мріяв стати художником. Упродовж трьох років хлопець навчався в Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї. Від початку Майдану вступив у лави Правого сектора, з яким протистояв беркуту. Дмитро тримав зброю від перших днів вторгнення російських військ на територію України 2014 року. Через любов до малювання взяв псевдо “Да Вінчі”,

На війну Дмитро прийшов штурмовиком, згодом, у свої 18, став командиром взводу. Через рік командував Першою окремою штурмовою ротою Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. “Да Вінчі” був у боях поблизу Старогнатівки, Степанівки та Савур-могили, звільняв Піски, Карлівку, Авдіївку. 2017 року йому присвоїли звання “Народний герой”, 2021-го за особисту мужність, виявлену під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, отримав звання Героя України. Спогадами про Дмитра з нами поділилася його молодша сестра,Саша Коцюбайло.

“Пам’ятаю той момент, коли Дімі було 18 і він прийшов додому з повісткою: сів біля мами, заплакав та каже: “Мам, я не хочу йти в армію”. Через два тижні він знову приходить і каже: “Почався Майдан, і я повинен там бути”. Відтоді він постійно був далеко від дому. Ми комунікували не більше ніж три-чотири рази на рік, іноді не бачилися по вісім місяців. Перший раз після широкомасштабного вторгнення ми побачилися в серпні в Києві. Ми з мамою тоді були там на лікуванні, а Діма приїхав отримати звання молодшого лейтенанта. Така неочікувана, але дуже бажана, зустріч. Взагалі, коли зустрічалися, намагались не говорити про війну, бо це його буденність.

Дмитро був дуже хорошим старшим братом. Він завжди допомагав з творчими роботами для школи: пам’ятаю, як гарно робив картини зі шкіри, якось так гарно її викручував. Ці роботи тривалий час стояли на виставкових поличках у школі.

А ще в мене є собака від Да Вінчі зі Сходу: вони там мали двох хаскі і з’явилися цуценята, тому вже два роки в мене є Річард.

Коли ми їхали на 9 день, на Аскорльдову могилу, то зустріли там дуже багато людей, я навіть не знала, що вони були такі близькі з Дмитром. Його оточували люди ідентичні: настільки світлі й добрі, що, коли спілкувалася з ними, не відчувала якогось дискомфорту, так ніби говорила з Дімою.

Діма — людина хоробрість, його мужність мені недосяжна. Хотіла б в нього навчитися любити, бо він любив найвищою мірою: настільки любив свою країну, що віддав за неї своє життя. Він завжди залишиться прикладом для мене, і коли матиму дітей, розповідатиму їм про “Да Вінчі” постійно”.

«вороги боїться навіть згадки твого псевдо, а твої “вовки” загризають кремлівських шакалів на українському Донбасі, смертельно розривають окупантів, не знаючи жалю до них. Роблять усе, не шкодуючи себе, рятуючи Україну від варварів зі сходу! Свій авторитет командира і лідерські риси почав проявляти ще 2014 року, коли 17-річним юнаком після Майдану поринув у горнило російсько-Української війни у складі 1 роти 5 батальйону Добровольчого Українського Корпусу “Правий Сектор”. 2016 року очолив 1 Окрему Штурмову Роту ДУК ПС. За вольовий характер та безстрашність в 21 рік ти отримав срібного тризуба “Народного героя Вічна Пам’ять та Шана Герою